«Незчули ми, як промайнула осінь»

5 квітня 2017 р. на 97-му році життя пішла від нас Лідія Андріївна Сиченко (Міщенко). Для мешканців Макарівщини вона була відома, насамперед, як дружина відомого письменника, члена Спілки письменників України Петра Сиченка. Прощалися з Лідією Андрієвною 7 квітня в с. Ясногородка, де подружжя Сиченків провело переважну більшість років. Ми ж сьогодні згадаємо, якою людиною була Лідія Андріївна.

Лідія Міщенко народилася 22 лютого 1921 р. в с. Королівка Макарівського району. Спочатку навчалася у місцевій школі, а 10-й клас закінчувала в с. Липівка.

У 1938 р. вступила до Київського педагогічного інституту за спеціальністю українська мова і література, але із-за початку німецько-радянської війни не встигла закінчити навчання. Під час гітлерівської окупації перебувала у рідному с. Королівка. Коли гітлерівців було вигнано, поновила навчання. Потім вступила до аспірантури, але роботу не захистила із-за особливостей радянської системи. 14 січня 1949 р. одружилася з Петром Сиченком і разом поїхали працювати вчителями в м. Нікополь. Проте уже через рік повертаються на Київщину до Броварського району.

У 1953 р., коли Володимир Малик з родиною виїхав до м. Лубни, то подружжя Сиченків переїхало на їхнє місце в с. Ясногородка. З 1953 р. до 1976 р. Лідія Андріївна працювала вчителем української мови та літератури у місцевій школі.

У 2004 р., після смерті Петра Панасовича, син Юрій забрав Лідію Андріївну до себе в м. Хмільник на Вінниччину. Тут Лідія Андріївна і померла, а похована у с. Ясногородка поруч з П.П. Сиченком.

Л. Сиченко (Міщенко) запам’яталася вихованою та освіченою людиною. Вона все життя товаришувала з подружжям Н. Ужвій та Є. Пономаренка, молодшою сестрою Лесі Українки – Ольгою, українськими письменниками – І. Власенко, А. Давидовим, В. Шевчуком, М. Сорокою, М. Олійником, О. Мусієнком, П. Щегельським, О. Чорногузом, В. Кулаковським, М. Сомом, М. Фененком, М. Лещенком, Ю. Збанацьким та іншими.

Досить яскраво характеризують Лідію Андріївну її дописи в газету «Макарівські вісті». Один з яких від 30 липня 2010 р. ми просто не можемо не повторити: «Життя кожного з нас одшумить дощами, добром і злом, любов’ю й ненавистю, красою й огидою, любов’ю до рідних, близьких, до світу краси – всього, що дала доля. А жити не так то й просто. Не ледарювати, а працювати і залишити добрий слід на землі.

Хто вміє, хто знає і хто чесний, працьовитий, обдарований, чи просто порядний, повинен докладати добра і щастя всій Землі. Не терзати, а збагачувати світ, щоб потім сказали: славна людина була, носила в своїм серці сонце, ласку й любов.

Та чи знаємо ми минуле наших родів, їх діла, їх радощі і болі?

Чогось наші бабусі та дідусі (поспіль неписьменні) знали, хто були сусіди, рідні, товариші. Тож не було такої байдужості, неробства, безкультур’я. Нині багатьом нічого не треба – ні праці, ні культури, ні добрих стосунків – лиш треба валятись на дивані годинами, дивитись телепередачі, курити, не висихати від алкоголю. Ми всі винуваті в цьому лихові. Дитину треба виховувати змалку, коли вона лежить впоперек лавки. Чому у воєнні і передвоєнні часи в жахливих умовах (в голоді, холоді, страшних нестатках) матері ростили добрих, працьовитих дітей? Чому ж зараз у вихідні гримить цілу ніч село барабанною «музикою», з п’яним варняканням?

Проґавили ми майже два покоління і опинились перед прірвою. Минуле «не нужно», добрі стосунки – теж. Я пам’ятаю, як до війни цвіли села наші чудовою, цнотливою піснею. Навіть бабусі виходили ввечері послухати своїх співочих дітей. Хоч півгодини, хоч трохи хай возрадується душа піснею.

Ще й чимало важив церковний спів. У нашій сім’ї (вірніше в сім’ях дідусів і бабусь) усі чудесно співали. Моя мама і тьотя співали в церковному хорі. А дядьки співали так гарно, що всі сусіди виходили послухати. А це ж культура, духовність, краса…

Розтривожила душу…».

Досить позитивно відгукуються про Лідію Андріївну і мешканці Макарівщини, які знали її особисто. Так директор Макарівського
районного Будинку культури Людмила Колос згадує: «Я мала честь бути знайомою з цією чудовою жінкою, яка не дивлячись на вік, була наповнена енергією, молодечою спритністю і добротою. До цього часу пам’ятаю її смачний трав’яний чай…». 

Не менше позитиву у спогадах головного редактора газети «Культура і життя» Євгена Букета: «Вона була Людиною, на яких тримається українська культура».

А закінчити хотілося б словами людини, котра напевно краще за всіх знала Лідії Андріївну:

Моя дружино, радо і порадо,
Моя супутнице в дні горя і тривог,
Присядь на мить зі мною, друже, рядом.
Та посумуємо на старості удвох.

Не зчули ми, як промайнула осінь,
І як на серце вже лягла зима.
Пусте гніздо на вітрі стоголосім,
А в ньому наших пташенят нема.

І вже не буде. В них – своя дорога.
Колись на мить до отчого порога
Вони прибудуть, бо годиться так.

Печальніше, як хтось один в хатині
З нас буде рахувати літа у самотині,
Мов на одній нозі в путі підбитий птах…

Цей вірш своїй дружині присвятив Петро Сиченко і вони, на мою думку, найкраще характеризують Лідію та Петра Сиченка.

Віталій ГЕДЗ,
кандидат історичних наук,
директор Макарівського районного
історико-краєзнавчого музею.

Напишіть перший коментар

Залишити коментар

Your email address will not be published.


*