80-річчя від дня народження Василя СТУСА

6 січня 2018 р. в Україні відзначають 80-річчя від дня народження Василя Стуса. З Макарівщиною доля не пов’язала відомого українського поета, однак у листопаді 2015 р. на карті Макарова з’явилася вулиця Василя Стуса. Думаємо, що тим хто на ній мешкає цікаво дізнатися більше про Василя Стуса. А тому вашій увазі біографія відомого українського поета.

Василь Семенович Стус народився 6 січня 1938 р. в с. Рахнівка Гайсинського району Вінницької області. Був четвертою дитиною в сім’ї. У 1939 р. батьки — Семен Дем’янович та Ірина Яківна — переселилися в м. Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940 р.) батьки забрали туди своїх дітей.

У 1944– 1954 рр. Василь навчався у Донецькій міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю. Василь вступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту м. Сталіно. У студентські роки В. Стус постійно і наполегливо працював у бібліотеці, разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об’єднання «Обрій».

Закінчивши у 1959 р. навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в с. Таужне Гайворонського району Кіровоградської області, після чого два роки служив в армії на Уралі. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. У 1959 р. у «Літературній Україні» опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка.

Після демобілізації у 1961–1963 рр. викладав українську мову та літературу в середній школі № 23 м. Горлівки Донецької області. Згодом був підземним плитовим на шахті «Октябрьська» в Донецьку.

З березня по жовтень 1963 р. – літературний редактор газети «Соціалістичний Донбас». Зокрема, працював в україномовній частині редакції цієї газети (з квітня 1963 р. по квітень 1965 р. у світ вийшло 509 номерів українського «Соціалістичного Донбасу». Тобто виходив українською мовою «Соціалістичний Донбас» за редагування В. Стуса рівно два роки накладом кілька десятків тисяч примірників). Власне Василь Стус був зарахований на посаду першого літературного редактора газети, у підпорядкуванні якого було чотири перекладача та дві друкарки. Працював, доки не вступив в аспірантуру і не поїхав до Києва на навчання.

Вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР у Києві із спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів із Ґете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.

У вересні 1965 р. під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. В. Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.

Роки тимчасових робіт (1965–1972 рр.) стали найщасливішими роками його життя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним й слідкували агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі, в ці роки він й знайшов свою кохану.

Не можна також й оминути того великого значення, якого набула для нього робота в архіві. Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом – на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. З 1966–1972 рр. – старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.

У 1965 р. одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 р. у них народився син – нині літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус.

Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, видавництвом було відхилено прохання опублікувати другу збірку В. Стуса — «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 р. книжка віршів поета «Зимові дерева» потрапила до Бельгії і була видана в Брюсселі.

У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради В. Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х рр. приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972 р.

12 січня 1972 р. – перший арешт; впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості».

На замовлення КДБ, твори В. Стуса прорецензував старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка Арсен Каспрук. Поетичну збірку «Зимові дерева» він назвав поетикою «декадансу, ідейного занепаду».

На початку вересня 1972 р. київський обласний суд за звинуваченням в «антирадянській агітації й пропаганді» засудив Василя Стуса до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання.

У своєму коментарі на вирок суду Василь Стус, щодо рецензента А. Каспрука, сказав що «на руках цього доктора філології – моя кров, як і на руках слідчих Логінова, Мезері, Пархоменка, судді, прокурора і адвоката-прокурора, накиненого силоміць».

Весь термін ув’язнення перебував у таборах Мордовії. Більшість віршів, що В. Стус писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. У 1977 р. по закінченню строку, Стуса вислали у селище Імені Матросова Магаданської області, де він працював до 1979 р. на золотих копальнях. З ув’язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – значить бути рабом…».

У 1978 р. поета прийнято до ПЕН-клубу (Міжнародної неурядової організації, яка об’єднує професійних письменників, редакторів і перекладачів. Був створений з метою сприяння дружбі й інтелектуальній співпраці письменників всього світу; акцентує увагу на ролі літератури в розвитку взаєморозуміння і світової культури; бореться за свободу слова; діє як потужна сила в захисті прав письменників, яких садять до в’язниці, а деколи і вбивають за їх погляди. Це одна з найстаріших організацій, яка бореться за права людини, і одна з найстаріших міжнародних письменницьких організацій. Назва клубу – ПЕН – це абревіатура від англійських слів «Poets, Playwrights, Essayists and Novelists» – «поети, драматурги, есеїсти, романісти», які складаються в слово «пен» (pen) – ручка для писання. ПЕН-клуб є неполітичною, недержавною організацією, яка перебуває в формальних консультаційних зв’язках з ЮНЕСКО і має спеціальний консультативний статус в Економічній і Соціальній Раді ООН).

Повернувшись восени 1979 р. до Києва, В. Стус приєднався до Гельсинської групи захисту прав людини. Попри те, що його здоров’я було підірване, В. Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі: спочатку, з жовтня 1979 р. до січня 1980 р., формувальником II-го розряду ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни, після цього і до арешту – працював в цеху № 5 українського промислового об’єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт» намажчиком затяжної кромки на конвеєрі.

У травні 1980 р. був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це В. Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980 р.), відомий російський вчений і правозахисник А. Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.

В. Стусові, що з листопада 1980 р. перебував у таборі ВС-389/36-1 в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною, останнє побачення було навесні 1981 р. Однак його записи 1983 р. вдалося переправити на Захід. У 1985 р. українська діаспора намагалась висунути Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, але не встигла підготувати всі матеріали відповідно до процедури номінації.

Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів В. Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 р. за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 р. Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв’язнів поета, була наклепом). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування.

Помер в ніч з 3 на 4 вересня 1985 р., можливо, від переохолодження. За офіційними даними причина смерті – зупинка серця. Товариш В. Стуса, також колишній політв’язень, Василь Овсієнко поруч із цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштовану наглядачами.

Смерть поета приховувалась радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня 1985 р. Дружина – Валентина Попелюх – одержала повідомлення про смерть чоловіка вранці 5 вересня 1985 р. Всупереч її проханню, поховання відбулось без присутності рідних. Права на перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув’язнення. Особисті речі Стуса також здебільшого не повернулись до його родини.

Похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області.

Перепохований у 1989 р. в Києві на Байковому кладовищі.

У 1990 р. прокурор УРСР Михайло Потебенько опротестував вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 7 вересня 1972 р. і вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 2 жовтня 1980 р.

У тому ж році Постановою Пленуму Верховного Суду УРСР, і Ухвалою судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР Василь Стус був посмертно реабілітований.

У 1991 р. Василя Стуса посмертно відзначили Державною премією ім. Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990 р.).

26 листопада 2005 р. Василеві Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

У 2001 р. в Донецьку на фасаді філологічного корпусу Донецького університету, де навчався В. Стус, встановили барельєф на його честь. Проте пам’ятний знак знищила окупаційна російська влада 5 травня 2015 р.

2 червня 2016 р. наказом Міністерства освіти і науки Донецькому національному університету, який у зв’язку з воєнними подіями на сході України тимчасово розташований у Вінниці, було  присвоєно  ім’я Василя Стуса.

9 лютого 2017 р. Рада міста Варшави ухвалила рішення надати скверу, який міститься на перехресті Алеї Незалежності та вулиці Стефана Баторія, в центрі польської столиці імені Василя Стуса.

Ім’ям Василя Стуса назвали сквер на розі проспектів Перемоги і Палладіна у м. Київ, а також низку вулиць та площі у Києві, Одесі, Львові, Кропивницькому, Івано-Франківську, Бориславі, Броварах, Борисполі, Вінниці, Луцьку, Рівному, Ковелі, Краматорську, Бучачі та Макарові.

Напишіть перший коментар

Залишити коментар

Your email address will not be published.


*