Макарів

Макарів

На початку ХХ ст. в Макарові, який належав до володінь М.К. фон Мекка, проживало 5 759 осіб (2 868 чоловіків і 2891 жінка), хоча числилося 4 641 (2 357 – чоловіків та 2 384 жінки).

За національним складом у Макарові проживало: 1281 українець (637 чоловіків і 644 жінок), 40 поляків (18 чоловіків і 22 жінки), 4436 євреїв (2211 чоловіків і 2225 жінок) та 2 чоловіки не встановленої національності.

У містечку було 569 дворів. За все господарство відповідав управляючий О. Л. Білий.

На 1900 р. у Макарові було: 1 православна церква, 1 католицький костел, 6 єврейських молитовних домів, 1 церковно-приходська школа у якій навчалося 65 дітей, 1 приймальний покій, 1 фельдшер, 1 аптека, 1 миловарений завод Мошка Фабрицького, 2 кузні, 3 теслярні, 2 палітурних майстерні, пожарна частина, поштово-земська станція та 1 хлібний магазин. Базари проводилися по п’ятницям та неділям.

У Макарові нараховувалося 4411 десятин землі (3266 – поміщика, 54 – церковні, 1091 – селян). Головне заняття жителів містечка було хліборобство. У поміщика була шестипольна система, а у селян – трьохпольна.

Саме містечко було центром волості, в яку входило 2 містечка, 10 сіл та 31 хутір та проживало 30 138 осіб.

Найвідомішою постаттю Макарова у той час був цадик (духовний лідер хасидської громади, лідер хасидів, який має пророчий дар-ланку між Богом і общиною) Яаків Іцхак.

Зі смертю у 1837 р. центральної фігури в українському хасидському світі – ребе Мордехая Чорнобильського – положення хасидизму, як ідейного і народного руху серед євреїв Волині та Поділлі, сильно похитнулося. Занепад хасидизму посилили чвари і незгоди, що виникають між цадиками через першість в тій чи іншій єврейській громаді.

На рубежі XIX і XX ст. занепад хасидизму дещо вдалося зупинити цадику ребе Яакову Іцхаку Тверському (онуку Мордехая Чорнобильського), який користувався великою пошаною і впливом серед українських хасидів. На свята, особливо на рош-гашоная і іом-кіпур, з’їжджалися до нього тисячі хасидів в його резиденцію в Макарові, де він разом зі своїми трьома синами вів багате життя. Судячи з географічний назв поселень навколо Макарова початку ХХ ст. то резиденція цадика знаходилася  на сучасній вул. Ярослава Мудрого, яка на той момент називалася «єврейська колонія».

До нього зверталися за порадами не тільки в релігійно-хасидських питаннях, але і в мирських і торговельних справах. Зяті, які готувалися стати самостійними до кінця терміну дарового утримання в будинку тестя, їздили до нього радитися, за яку справу їм узятися; протилежні сторони щодо спірних торгових справах вдавалися до його мудрих порад і беззаперечно йому підкорялися; при виборі нареченого чи нареченої йому належало останнє вирішальне слово. За його життя існувала урядова заборона для цадиків особисто відвідувати своїх хасидів, так що тільки його габай (староста синагоги) їздив щороку збирати данину (магідус) серед його прихильників. Вільним пересуванням могли користуватися лише його спадкоємці.

У липні 1900 р. в м. Баранівка на Житомирщині відбулася гучна подія для українських хасидів. Дочка Яакова Іцхака одружувалася з сином польського цадика. На цьому святі були присутні тисячі високоповажних гостей. І навіть зберігся детальний опис всього весілля.

З 1910 р. у Макарові діяла зразкова талмуд-тора, з 1912 р. – єврейське ощадно-позичкове товариство, з 1913 р. – єврейська лікарня. У 1914 р. р. євреям належали всі три макарівські аптеки, 85 торгових лавок, корчма, два медоварних, один пивоварений заводи і два лісові склади.

Помер Яаков Іцхак у 1916 р. та був похований у Макарові. Де нині знаходиться могила цадика невідомо. Зі смертю батька сини залишили Макарів. Нікого з роду Якова Іцхока у Макарові не залишилося.

Проте вигляд Макарова на той час залишався жалюгідним. Ось що писали його жителі Київському губернатору в «прошении» від 12 липня 1902 р.: «…В местечке Макаров с самой зимы существуют довольно глубокие калюжи, наполненные грязью, издающей ужасное зловоние, действующее вредно на здоровье жителей местечка, в котором в настоящее время свирепствуют скарлатина, тиф и лихорадка. Калюжи эти, ка находящиеся на владельческой земле так равно и на тракте из Макарова к Киево-Житомирскому шоссе, представляющие из себя не трактовую дорогу, по котрой проезжают все и возят разные товары, а разбойничью дорогу, по которой всякий проезжающий должен обязательно перекупаться в грязи и всякий товар должен быть замочен». Під «прошением» – 200 підписів.

У перші роки ХХ ст. в Макарові уже діяли шкіряний, миловарений, цегельний заводи, паровий млин. Містечко ставало значним торговельним центром: тут налічувалося 137 мануфактурних, посудних, залізних, бакалійних та інших лавок.

З початком ХХ ст. в Макарові все частіше відбуваються виступи незадоволених політикою царської Росії. Так у серпні 1902 р. газета «Искра» повідомила що селяни Макарова затримали секретаря Київської міщанської управи і навіть побили його зі словами «Благочинний наказав бити всіх незнайомих людей, що приходять у село».

Умови роботи на підприємствах Макарова були не ідеальними. Як результат у містечку розпочинається ряд робітничих страйків. У січні 1904 р. застрайкували робітники парового млина. Їх виступ продовжувався лише 7 днів. З 1905 р. відомо про діяльність у Макарові соціал-демократичного гуртка. З члена гуртка підтримували зв’язок брати Кириленки, Ф.О. Михайловський, Т.М. Проценко, А.Й. Ренькас.

У лютому 1904 р. розпочалася російсько-японська війна. До лав армії були призвані і мешканці Макарова. Зокрема учасником війни були О.В. Ілюшенко, З.Т. Брацейко, А.Ф. Соломенко, Д.М. Титаренко.

З 1905 р. відомо про діяльність у Макарові соціал-демократичного гуртка, який вів серед мешканців селища агітаційну роботу. Очолював гурток Й.М. Скомороський. З члена гуртка підтримували зв’язок брати Кириленки, Ф.О. Михайловський, Т.М. Проценко, А.Й. Ренькас.

6 серпня 1905 р. біля пекарні зібралося близько 29 осіб. Але дуже швидко кількість страйкуючих виросла до 150 осіб, які кричали «Геть самодержавство», «Геть поліція». Піднялася стрілянина. Було поранено поліцейського урядника Семена Ілліча Дедикала. У надісланій губернатору телеграмі писав вимагав: «Необходима военная сила применения положения об охране». Виступ було придушено ескадроном поліції. Дев’ять найактивніших учасників цього виступу було заарештовано і засуджено на різні строки ув’язнення.

9 грудня 1905 в хаті Федора Кириленка, де відбувалася сходка 40 селян,  було заарештовано і засуджено на різні строки ув’язнення Белкіна, Факторовича і Карельштейна.

На 1913 р. у Макарові проживало 5 783 особи. Із промислових підприємств працювали медоварений № 51 (1 робітник; власник Герзон) та пивоварений № 36 (2 робітники; власник Ф. Ніц) заводи, водяний млин, цегельня. Також у містечку були поштова станція і поштово-телеграфне відділення. Існувала приходська школа, де навчалося 50 дітей. Діяла земська лікарня на 10 ліжок з 1 лікарем, приватна аптека, ветеринарний лікар. Торгували 37 бакалійних і 2 винні лавки, кілька трактирів. Активно діяли православна церква, католицький костьол і єврейська синагога.

З початком Першої світової війни майже всі чоловіки були мобілізовані на фронт. Понад 30 жителів Макарова загинули на полях війни.

Незважаючи на регулярні виступи мешканці Макарова життя у них не покращувалося. А у 1916 р. в містечку розпочалася епідемія черевного тифу із-за забрудненої води у Здвижі, яку місцеві жителі використовували як питну. Для вирішення цієї проблеми була зібрана комісія із членів макарівського санітарного опікування.  У результаті довгої дискусії було вирішено: «Вследствие того, что количество воды, подаваемой артезианским колодцем в м. Макаров крайне недостаточно для удовлетворения местных нужд, а простые колодцы находятся в большинстве случаев в неисправном виде, санитарное попечительство постановило: … временно разрешить брать воду из р. Здвиж населению, несмотря на плохое ее качество, с 8 марта с.г. (1916 – авт.) сообщить о крайне неблагополучном состоянии Макарова в смысле водоснабжения и просить губернскую и уездную земскую управу, гидротехническую военную комиссию принять самые экстренные меры к улучшению водоснабжения и устроить 6 новых колодцев в Макарове и ремонт существующих».

У 1917 р. у результаті Лютневої революції у Петербурзі було повалено царське самодержавство. Влада перейшла до Тимчасового уряду і поширилася на всю колишню імперію. 4 березня 1917 р. у Києві було утворено Українську Центральну Раду (УЦР), яка була визнання як своя, українська, більшістю населення України. Головою УЦР обрали М.С. Грушевського. Представників УЦР було делеговано і до Макарова. А 6 березня 1917 р. в Макарів прибули представники Київської Ради робітничих депутатів. Під їх впливом 10 квітня 1917 р. в містечку було проведено волосний схід, де було вирішено ліквідувати в Макарівській волості всі земські організації.

Восени 1917 р. Тимчасовий уряд втратив владу, поглибився розвал у всіх сферах життя держави, чим скористалися більшовики. 7 листопада 1917 р. в Петрограді відбувся більшовицький переворот, владу захопили більшовики. Розваливши російську імперію – тюрму народів, Ленін почав створювати радянську тюрму народів. Більшовики повели боротьбу за встановлення своєї влади і в Макарові.

Реакція жителів Макарова на Жовтневий переворот у Петербурзі була радикальною. Робітники та селяни захопивши маєток поміщика, почали ділити його землі. Також місцеві мешканці 21 листопада 1917 р. влаштували погром власності євреїв. А тому 23 листопада 1917 р. Київський губернський комісар УЦР просив штаб Київського військового округу негайно командирувати загін військ для «встановлення порядку» в Макарові.

У жовтні 1917 р. з проголошенням Української Народної Республіки (УНР), влада в Києві остаточно перейшла до рук УЦР. Проте уже у грудні 1917 р. російські більшовики оголосили війну новій українські владі і на Київ були відправлені війська на чолі з В. Антоновим-Овсієнком та М. Муравйовим. У січні 1918 р. більшовики захопили Київ, а у лютому увійшли до Макарова.

9 лютого 1918 р. між представниками УНР та Німеччини був підписаний Брестський мирний договір, за яким Центральна Рада отримувала військову допомогу. Як результат німецькі війська наприкінці лютого входять до Макарова, відновлюючи владу УНР.

Проте незабаром, виявилося що Центральна Рада не влаштовує німецьких окупантів і 29 квітня у Києві був приведений до влади Гетьман П. Скоропадський та проголошено Українську державу.

Влітку 1918 р. на території підконтрольній Українській державі розпочалася хвиля селянських виступів проти високих податків гетьманського уряду. У Макарові теж відбулися виступи селян під керівництвом Л. Кагановського. Жителям Макарова гетьманський період запам’ятався реекспропріацією землі, отриманої від УЦР. Разом із землею до попередніх власників неодмінно потрапляв і урожай 1918 р., вирощений зусиллями селян. Опинившись перед загрозою втрати здобутого збіжжя, селяни знищували посіви скошуючи та випасаючи на них худобу. Щоб хоч якось захистити себе селянство починає створювати загони самооборони. У Макарові один з таких загонів очолив П.Ф. Семененко.

При владі Гетьман протримався до грудня 1918 р. 14 грудня в результаті чергового перевороту до влади в Макарові як і в Києві приходить Директорія на чолі з С. Петлюрою.

На початку 1919 р. більшовицька Росія знову розпочинає війну проти української влади. І 6 лютого в Київ, розгромивши армію Директорії, входять російські війська на чолі з В. Антоновим-Овсієнко. У Макарові російська влада була встановлена у середині лютого. У цей час відновлює свою роботу Макарівський революційний комітет (ревком) на чолі з А.В. Рожковським та П.Є. Мироненком. І щоб хоч якось залякати народ, влаштовуються показові розстріли. Так одним перших серед більшовицького режиму став М.Г. Добрянський, який був розстріляний у 1919 р. нібито за бандитизм.

Але у цей час більшовики не знали спокою у містечку. У ці краї постійно здійснювали набіги повстанські загони. Ситуація в Макарові продовжувала залишатися складною. Одна влада змінювала другу, і мешканці містечка не знали, якої влади накази потрібно виконувати.

Так 6 липня 1919 р. в Макарові єврейський погром учинив загін Д. Соколовського. За спогадами очевидців влітку 1919 р. територія отаманської влади Д. Соколовського розрослася на півтори сотні верств аж до Макарова. І саме  поблизу Макарова 6 – 7 серпня 1919 р. загони отамана Д. Соколовського розбили три більшовицькі полки, які були кинуті на придушення селянського повстання.

Дмитро Тимофійович Соколовськийповстанський отаман часів Української революції.

Народився 23 жовтня 1894 р. на Житомирщині. З 1919 р. вів боротьбу з більшовицькими військами. Очолив повстанський загін, який налічував близько 8 000 повстанців. Загинув від руки зрадника 8 серпня 1919 р. в рідному селі. Похований на кладовищі с. Корчівка (Черняхівський р-н Житомирська обл.)

 

У серпні 1919 р. Макарів захопили війська Денікіна. Вони у містечку влаштовують три єврейські погроми 15, 18 серпня та 6 вересня 1919 р. Було вбито понад 100 євреїв. А близько 4 тис. євреїв змушені залишити містечко. У Макарові на кінець 1919 р. залишалося близько 200 євреїв.

У грудні до містечка знову повернулися війська більшовицької Росії. У містечку був відновлений ревком, а при ньому почав діяти земельний відділ. Саме на відділ було покладено завдання займатися перерозподілом землі, організовувати виконання селянами продовольчого податку, агітувати за об’єднання в колективні господарства, дбати про збереження лісу, вживати заходів щодо боротьби з епідемією висипного тифу, яка розпочалася в Макарові. Було відновлено роботу волосного ревкому у старому складі. А у січні 1920 р. відбувся волосний з’їзд ревкомів на якому головою волосного ревкому було обрано П.Є. Мироненка.

У травні 1920 р. в Макарів входять війська на чолі з С. Петлюрою та їх союзники, Польська армія. Але уже у червні російські війська знову повертаються до Макарова. 16 червня 1920 р. у Макарові відбувся волосний сход селян, який залишив попередній склад волосного ревкому на чолі з П.Є. Мироненком. У  липні 1920 р. головою сільського ревкому у Макарові було обрано Й.М. Титаренка. Наприкінці 1920 р. у Макарові було утворено комітет незаможних селян (комнезам) до нього увійшли Ф.П. Кириленко, А.М. Герасименко, К.Д. Шмаровоз, М.П. Вареник, М.М. Чернявський, Л.О. Високінська.

Але і після цього більшовицька влада не знала спокою на території селища. Протягом 1920 – 1922 рр. Макарів не одноразово потрапляв під контроль українських отаманів, які активно протистояли радянській владі.

Влітку 1920 р. неодноразово брали Макарів під свій контроль повстанці під керівництвом Ю. Мордалевича, які вели активні бойові дії проти більшовиків. Однак уже через рік у червні 1921 р. щоб не допустити подальшого винищення місцевого населення Ю. Мордалевич розпускає повстанські загони.

Мордалевич Юліанповстанський отаман часів Української революції.

Народився у 1896 р. на Житомирщині.  Наприкінці 1919 р. очолив кінний повстанський загін, який у липні 1920 р. успішно воював і паралізував роботу органів радянської влади на Житомирщині та Київщині. Підтягнуті свіжі сили Червоної армії унеможливили подальшу боротьбу загону Мордалевича і він пробивається на захід, щоб повернутися у 1921 р. й продовжити боротьбу.

У червні 1921 р. переходить на бік радянської влади. Зрадив своїх вояків, здавши їх до рук більшовицької влади. Змушений виїхати за кордон Змінивши прізвище на Головацький, мешкав у Польщі та Чехословаччині. Подальша доля невідома.

 

Проте у цей час активну боротьбу продовжує вести проти більшовиків отаман Орлик, ім’я якого на той момент гриміло на всю Київщину. Праве крило його армії очолював отаман Яблочко. І саме він відповідав за Макарів.

Отаман Орлик (Федір Петрович Артеменко) – повстанський отаман часів Української революції.

Народився 23 грудня 1898 р. в м. Гостомель. Із серпня 1920 р. розпочинає партизанську боротьбу проти більшовицьких загарбників. Повстанські загони отамана Орлика мали чисельність до 400 піших і 120 кінних, були добре обмундировані та озброєні. 10 жовтня 1921 р. під станцією Тетерів відбулася аварія поїзду, влаштованаа селянським повстанським загоном отамана Орлика.

У результаті отримав поранений в руку і хребет. Проходив лікування в Бучі. 19 січня 1922 р. його схопили чекісти. 29 січня київська губернська ЧК звітувала, що «спіймала петлюрівського отамана Орлика, захопивши його штаб і заарештувавши 139 членів збройного загону, яким командував Орлик». 26 лютого Київським губчека засуджений до розстрілу.

 

26 серпня 1921 р. козаками отамана Голокопитенка було влаштовано набіг на Макарівську міліцію та звільнили арештованих повстанців.

Взимку 1920 – 1921 рр. селище і більшість навколишній територій перебували під контролем отамана Ілька Струка, який уже не перший рік воював з військами більшовицької Росії на Київщині. Виступи отаманський армій в Макарові на навколишній селах продовжувалися до літа 1922 р.

 

Струк Ілько – повстанський отаман часів Української революції.

Народився 18 грудня 1896 р. на Київщині. У 1919 р. організував власне військо. 8-10 квітня 1919 Ілько Струк разом з отаманами Бурлакою та Зеленим здійснював керівництво Куренівським повстаннямпроти більшовиків. Тоді повстанцям удалося на короткий час оволодіти Києвом і значною мірою паралізувати більшовицькі структури на Київщині. У 1919 р. постанські загони Струка діяла на Київщині. У січні 1920 р. І. Струк перебирається до Одеси. Проте уже в березні 1920 р. повертається на Житомирщину. У травні 1920 р. повстанці Струка беруть участь у боях за Київ. Влітку 1920 р. загони Струка спочатку відступають на захід, а потім з боями повертаються на Київщину. Вів збройну боротьбу з більшовиками до осені 1922 р. Подальша доля невідома.

 

Восени 1922 р. з закінченням боротьби повстанців проти російської влади по всій Україні, припиняється отаманський рух і в Макарові.

У радянській історії громадянської війни українських отаманів називали бандою. Втім, цей ярлик вішали всім, хто був проти комунії. Але міркуймо логічно: чи могла банда декласованих відщепенців п’ять років поспіль отримувати всенародну підтримку? В яку ще банду охоче йшли тисячі добровольців, а селяни постачали провіант, спорядження, займалися розвідкою тощо? В той час кожен хлібороб знав, що військо будь-якого отамана – єдине, яке захистить їх від більшовицької реквізиції хліба, худоби, примусової мобілізації, звірств каральних загонів. Про це радянська історія скромно замовчує.

Проте це у 1921 р. більшовицька влада здійснювала спроби укріпитися в Макарові. Саме у цей час, згідно документів містечко увійшло до складу УРСР. У червні 1921 р. було обрано першу сільську раду Макарова.

Також у 1921 р. було створено першу комсомольську організацію. Проте вона було розбита повстанцями. І лише у 1922 р. осередок відновив свою роботу. Його засновником стали І.П. Шевченко та Я.І. Мучнік.

Розпочинаються показові старти місцевих мешканців, який підозрювали у зв’язках з повстанцями. Так у листопаді 1921 р. був засуджений до розстрілу М.Г. Зубрицький. У справі немає даних про виконання вироку, проте і рідні більше ніколи не чули про нього. Реабілітований у 1994 р.

У 1923 р. Макарів став районним центром у складі Київської округи (від 1932 р. – Київської області). Відразу були створенні у містечку райком КП(б)У та райвиконком.

На 1926 р. у Макарові проживало 2 630 осіб, а на 1936 р. – 3 192 особи.

У 1920-х рр. на Макарівщині розпочалася колективізація (об’єднання індивідуальних сільських господарств у спілку, яка заснована на колективній власності на засоби виробництва). 20 серпня 1922 р. було організовано першу сільськогосподарську артіль (добровільне об’єднання осіб для досягнення спільною працею певних господарських цілей) «Відродження», головою був обраний Й.А. Глазман. Переважна більшість працівників у ній були євреями. На 1930 р. у артілі працював 141 єврей. В 1929 – 1930 рр. в Макарові створюються колгоспи ім. Петровського, «Більшовик» та ім. Кірова.

Слід сказати, що колективізація в Макарові просувалася досить таки повільно. Селяни ніяк не хотіли довіряти радянській владі. А тому колективізація у Макарові здійснювалася так, як і по всьому району, насильницькими методами. Кращі селянські господарства знищувалися під виглядом розкуркулення. Місцева влада охоче підтримувала політику партії. Були створені продовольчі загони з партійних активістів і уповноважених сільської ради, «червоні мітли», які забирали все, що було у людей в хатах, хлівах, на горищах, городах. У 1929 р. – 1931 р. були розкуркулені селяни-одноосібники М.А. Майстренко (на 5 років позбавлений волі), М.В. Безугленко (виселений на 3 роки), О.Н. Карбовський (на 7 років позбавлений волі), П.В. Климченко (розстріляний 24 січня 1930 р.), І.П. Торгунський (на 8 років позбавлений волі), М.К. Данилевич (на 5 років був виселений за межі Радянської України).

Незважаючи, на всі погрози селяни Макарова продовжують розвивати сільське господарство. Так у 1939 р. учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки від Макарова за свої досягнення стали В.Д. Титаренко (отримав «Знак Пошани»), О.Ф. Ніщенко (отримав Малу золоту медаль), Л.О. Кириленко. У грудні 1940 р. у Макарові була організована районна сільськогосподарська виставка, яку відвідало понад 10 тис. осіб.

У 1936 р. у Макарові на території колишнього пивовареного заводу була відкрита пекарня. Завідував цією пекарнею пекар А. Грінбер. Він сам вручну місив тіста і випікав хліб в саморобних кустарних печах, які топились торфом та дровами. Це був формовий хліб з обойних сортів борошна. А сама пекарня тала в майбутньому основою для макарівського хлібзаводу.

У серпні 1932 р. в Макарові організовано філію Трактороцентру. На її базі в 1937 р. утворено 2-е МТС.

Також з приходом радянської влади банк, який працював в Макарові був перетворений на Державний. Також у 1930 р. в Макарові було відкрито Райспоживспілку.

Також у 1930-х роках в Макарові було побудовано та запущено в експлуатацію районний маслозавод. Він розташовувався на місці сучасного приміщення міліції.

З установленням радянської влади у Макарові розпочинається історія міліції. В Україні робітничо-селянську міліцію було створено декретом РНК УРСР від 9 лютого 1919 р. У декреті роз’яснювалося, що основним її завданням є «охорона революційного порядку та особистої безпеки громадян», а також боротьба «з кримінальними злочинними елементами, які є наслідком капіталістичного ладу».

Принципи організації та діяльності української міліції отримали подальший розвиток у Положенні про робітничо-селянську міліцію, яке було затверджено РНК УСРР 14 вересня 1920 р. В основу організації та діяльності української міліції були покладені ті ж принципи, що діяли і в міліції РРФСР.

Лише з укріпленням радянської влади у Макарові тут розпочне роботу Макарівська волосна міліція. Проте представникам міліції досить часто доведеться вступати в сутички з повстанськими загонами. Найбільш відомий бій стався 26 серпня 1921 р.

У той час крім боротьби з майновими злочинами, пияцтвом і т.д. міліція виконувала й іншу роботу: виловлювала дезертирів, вела боротьбу з фальшивомонетниками, спекуляцією, хабарництвом, хуліганством, вилучала зброю, здійснювала нагляд за дотриманням правил торгівлі, вуличного руху, вела боротьбу з безпритульністю дітей, видавала паспорти, забезпечувала вибори в місцеві Ради, брала участь у суботниках і недільниках.

10 липня 1934 р. ЦВК СРСР прийняв постанову про утворення союзно-республіканського НКВС СРСР. НКВС України був утворений постановою ЦВК УРСР 11 липня 1934 р. За структурою і характером діяльності новий НКВС істотно відрізнявся від раніше існувавшего. Він був звільнений від не властивих йому функцій по керівництву роботи місцевих Рад, комунального господарства.

Що стосується власне міліції, то в ці роки була поліпшена структура її органів. У березні 1936 р. у складі міліції був утворений відділ державної автомобільної інспекції (ДАІ), у березні 1937 р. – відділ боротьби з розкраданнями соціалістичної власності і спекуляції (БРСВС). Одночасно продовжувало покращаться оснащення міліції транспортом, науково-технічними засобами боротьби зі злочинністю, поліпшилось матеріальне становище працівників міліції.

Наприкінці 1920-х років в Макарові в НКВС УРСР при відділі актів громадянського стану розпочало роботу районне бюро ЗАГСу.

Ще 8 квітня 1918 р. в Радянській Росії було прийнято «Декрет об учреждении волостных, уездных, губернских и окружных комиссариатов по военным делам». Проте на території Макарівщини перший волосний військкомат розпочне свою роботу з утвердженням радянської влади у 1922 р.

Нині не відомо ні прізвище першого волосного комісара ні місця розташування закладу.

У 1923 р. коли було утворено Макарівський район, військкомат з волосного перетворився у районний. У 1930-х рр. у Макарові військкомат проводив роботу з переобліку військовозобов’язаних у відповідності з прийнятим в 1939 р. Законом про загальний військовий обов’язок, забезпечував чергові призови в армію і на флот, займався військово-патріотичним вихованням населення, підготовкою молоді до військової служби.

Технічний прогрес дійшов до Макарова у 1920-х рр. Так у 1925 р. в Макарові було встановлено перший радіоприймач, а у 1927 р. було запущено електростанцію на р. Здвиж. У 1936 р. поштова станція і поштово-телеграфне відділення були об’єднання і на їх базі створено районну контору зв’язку. Першим начальником районної контори зв’язку був Е.Р. Гренгауз.

Розвивалася в Макарові і охорона здоров’я. Якщо у 1925 р. в районній лікарні працювало 2 лікарі, то в 1928 р. – 4 лікарі, а в 1939 р. – 10 лікарів. Також у 1930-х рр. в Макарові була відкрита районна аптека та ветлікарня. Також у містечку працювала районна медична амбулаторія.

Довгий час не отримувала в Макарові свого розвитку освітня мережа. Так у містечку діяли дві школи. Для православних парафіяльна, яка не могла забезпечити навчання грамоти всіх бажаючих та школа для євреїв. Слід сказати, що єврейське населення мало більше можливостей для освіти й активно їх використовувало. І лише у 1927 р. Макарові почали будувати семирічну школу. Першими завідуючим семирічної трудової школи був І.С. Хріненко. Вона розміщувалася в приміщенні, де знаходилась колишня музична школа і в хаті Нестора Паламаренка. Школа мала майстерню по металу, дереву та кузню. Самоврядування в школі складалося з учкому школи, комсомольської та піонерської організацій. Учком очолював П. Марчевський, а заступником його був М.І. Федорович. На зароблені кошти школа купила радіоприймач та кіноапарат. Культурне життя в закладі освіти значно поліпшилось: школярі колективно слухали радіо, дуже часто дивились кіно. Першим шкільним кіномеханіком був учень Литвин (з Фасової). У 1927 р розпочалася побудова, а в 1933 році – добудована школа, де нині навчаються учні початкових класів (без цегляної добудови). У 50-х роках школа ще раз добудовувалась з цегли. У 1935 р. Макарівська семирічна школа була перетворена у середню. У 1936 р. було відкрито вечірню середню школу. У лютому 1937 р. в Макарові відкрилась школа планеристів, в які навчалися 12 осіб.

Крім освітніх закладів у Макарові з’являються місця для дозвілля. Так у 1935 р. у містечку було впорядковано парк культури і відпочинку над р. Здвиж. Запрацював у Макарові міський клуб, у якому були відкриті хоровий, танцювальний та драматичний гуртки. У лютому 1937 р. в Макарові відкрилась школа планеристів, в якій навчалися 12 осіб.

Також у Макарові було побудовано кінотеатр, в якому 26 січня 1936 р. вперше демонструвався звуковий фільм «Золоте озеро». Видатною подією в культурному житті селища був показ звукового кінофільму «Чапаєв», що відбувся 8 лютого 1936 р. Кінозал був переповнений. У лютому 1937 р. в Макарові проводився кінофестиваль, для відвідувачів демонструвалися кінофільми «Ми з Кронштадту», «Семеро сміливих», «Я люблю».

Про всі кінофільми, які привозилися до Макарова мешканці дізнавалися зі сторінок районної газети «За соціалістичні темпи», перший номер якої вийшов 10 січня 1932 р. Її заснував талановитий педагог і журналіст І.Д. Бурденний. До червня 1941 р. видання виходило тиражем 2 250 примірників на двох сторінках двічі на тиждень.

Славився Макарів своєю художньою самодіяльністю. Драматичний колектив районного Будинку культури, яким керував Г.С. Черешньов, майстерно виконували п’єси «Гроза», «Платон Кречет» та інші.

У 1930-х роках в Макарові було створено районий державний архів. На 1941 р. у ньому знаходилося на зберіганні документи 55 фондів за 1923 – 1936 рр. в кількості 18284 справ.

Попри всі досягнення 1930-ті роки в пам’яті більшості жителів Макарова залишилися як трагічна сторінка містечка.

У 1930 р. у СРСР було розпочато справа «Весна» – каральна операція органів ОДПУ, із метою «чистки» лав Червоної армії від спеціалістів колишньої Російської Імператорської армії, і цивільних осіб, у тому числі колишніх білих офіцерів. Офіційним мотивом для початку масових репресій щодо військових фахівців «старої генерації» стало «викриття» в грудні 1930 р. антирадянської військової організації, яка нібито навесні 1931 р. (звідси й назва справи – «Весна») очікувала на інтервенцію Антанти і у зв’язку з цим готувала збройне повстання.

Відголосок цієї справи докотився і до Макарова. 27 грудня 1930 р. в Макарові був зарештований Д.П. Лобота – працівник райспоживспілки. За участь у антирадянській оргазіації його буде розстріляно.

У листі секретаря Київського обкому партії М.М. Демченка в ЦК КП(б)У «Про стан хлібозаготівель в області» від 27 листопада 1932 р. зазначається, що у Макарівському районі на 56% виконано річний план хлібозаготівель.

Для виконання плану хлібозаготівлі в усі хліборобні області України були розіслані партійно-урядово-енкаведистські наглядачі і «штовхачі» з Москви та тодішньої столиці України Харкова. На Київщині таким уповноваженим ЦК КП(б)У з хлібозаготівель у Київській області з практично необмеженими повноваженнями був голова Центральної Контрольної комісії  КП(б)У і народний комісар робітничо-селянської інспекції УСРР В.П. Затонський. 23 листопада 1932 р., звітуючи про свою поїздку в Макарів, секретареві ЦК КП(б)У С Косіору, В.П. Затонський говорить про необхідність репресій щодо районного активу Макарова:

«Молния. Из Киева Харьков                                                                                                            

ЦК КП(б)У Косиору

Вчера был в Макарове. Пришлось исключить из партии Райплана, Райзема, Райосвиту. Считаю необходимым чистку всей районной организации.

  1. ХІ – 32 г. Затонский».

Як результат таких хлібозаготівель, у 1932 – 1933 рр. у Макарів прийшов Голодомор. За офіційними даними від нього у містечку померло 3 450 осіб, з них 99 дітей. Проте на сьогодні не вдалося встановити прізвища всіх померлих.

Єдиним державним закладом, який хоч якось намагався в Макарові допомагати голодуючим, був єврейський колгосп «Відродження». Як згадує Г.А. Шульга, 1922 р.н., «для голодуючих в колгоспі «Відродження» працювала кухня, де видавали обіди. Переважно туди ходили діти».

Мешканців Макарова викреслювали з життя всіма найжорстокішими способами. Крім моріння голодом їх ще й викатовували репресіями. Жертвами радянського тоталітарного режиму за офіційними даними стало 10 уродженців та мешканців Макрова.

Не встигли жителі Макарова відійти від двох страшних сторінок в історії містечка, як у вікна постукала Друга світова війна, яка розпочалася 1 вересня 1939 р. нападом гітлерівської Німеччини на Польщу. У листопаді 1939 р. розпочалася радянсько-фінляндська війна. Ганебною агресією проти незалежної маленької держави Фінляндії СРСР ще раз показав свою сутність (СРСР за розв’язання війни проти Фінляндії виключили з міжнародної організації – Лігі Націй). Серед учасників радянсько-фінляндської війни було чимало уродженців Макарова. 4 мешканці містечка не повернулися з країни Суомі: Ілюшенко Петро Степанович, 1917 р.н. Червоноармієць, стрілець. Зник безвісті 1940 р.; Оніщук Стефан Федорович. Червоноармієць. Зник безвісті; Сич Андрій Федорович, 1917 р.н. Червоноармієць 80 осапб 80 сд. Загинув 13.02.1940 р.; Гудзеватий Василь Григорович, 1918 р.н. Командир відділення 163 сд. Загинув 08.12.1939 р.

А 22 червня 1941 р. на українські землі прийшла німецько-радянська війна. На початку липня 1941 р. фронт наблизився до Макарова. Проте згідно радянських і німецьких джерел великих оборонних боїв за Макарів влітку 1941 р. не було. Останній опір на шосе Житомир – Київ німецькі війська зустріли 7 липня у боях за Коростишів, де їх зустріли частини                         7-ї стрілецької дивізії. А уже 8 липня частини 13-ї танкової дивізії групи армій «Південь» під командуванням Клейта, використовуючи 60-ти кілометровий розрив між 5-ю та 6-ю арміями, без перепон підійшов до Києві. І лише 11 липня зав’язався черговий бій уже на березі р. Ірпінь. А тому 10 липня 1941 р. гітлерівці без бою увійшли до Макарова. Але такий опис подій й дату окупації ставить під сумнів своїм записом у щоденнику діяч ОУН В. Кук, який у цей час був на території Макарівщини. Він зазначав: «… 17 липня ми рішили, що по дорозі мусимо вступити до районного містечка Макарів, але там ще була радянська влада і йшли бої. О 1-їй годинні дня, розпочався в околиці Макарова, а опісля ще блище до дороги Житомир-Київ великий бій зі скорострілів, а головно ручних крісів…»

Є документальні свідчення, що мешканці Макарова при зустрічі гітлерівців вивісили гірлянду зі свастикою та написом німецькою мовою: «Вітаємо німецьку армію як визволителя від більшовизму. Хайль Гітлер!»

За нової влади Макарів став центром Макарівського району, який входив до Kreisgebiet (в українській мові немає відповідника цій адміністративній одиниці) «Kiew». Kreisgebiet був складовою частиною Generalbezirke (Генерального округу) «Київ», який у свою чергу був адміністративною одиницею Reichskommissariat Ukraine (Райхскомісаріату «Україна»).

У Макарові гітлерівцями було утворено району та сільську управу, які відповідно очолювали М. Волощенко та Д. Герасименко. Згідно окупаційного розпорядження районна управа мала таку структуру: голова, заступник (Сидоренко), секретар (Ромашко). Також вона поділялася на відділи (інспектури): сільського господарства (Штютельберг, Форнтольд, Шнеєр), лісництва, індустрії, фінансів (Левченко), освіти (Лопушенко), охорони здоров’я, міського населення, соціального забезпечення, поліції (Скробач, Я. Павловський), ветлікар (Булах, Тимошенко), будівництва та шляхів.

У Макарові розташувалися багаточисельні т.зв силові органи: жандармерія (в приміщенні колишнього банку), комендатура, районна управа поліції (Ф. Скробач, Я. Павловський, О. Бетке), сільська поліція (Я. Павловський). І саме вони брали активну участь у розстрілі мирних мешканців Макарова. За даними Державного архіву Київської області за період гітлерівської окупації було розстріляно понад 300 мирних жителів.

Що правда у інших архівах та за спогадами очевидців розстріляних було значно менше. У переважній більшості знищували євреїв. Так в Галузевому державному архіві СБУ зберігається справа засудженого Якова Павловського. З її матеріалів ми дізналися, що Я. Павловський будучи на службі в Макарівській сільській управі разом з трьома іншими поліцаями у серпні – вересні 1941 р., заарештував а потім і розстріляв в саду колгоспу «Відродження» 39 євреїв. За спогадами В. Кобзєва та архівними документами вдалося встановити прізвища 32 осіб розстріляних у Макарові:

 

Кругляк Диня (мати)

Кругляк Іда (15 років). Була поранена в ногу Я. Павловським. Дістала платочок з кишені і стала перев’язувати рану, але він пхнув її у яму і добив.

Кругляк Куся (16 років)

 

Вінницький Мойсей та невідома жінка, яка проживала у нього у квартирі.

 

Житницький Нухим (батько)

Житницька Рива (мати)

Житницька Фіра (10 років)

Житницька Софія (16 років). Дівчинку перед самим розстрілом примусили грати на гітарі.

 

Модилевський (батько)

Модилевська (мати)

Модилевська Марія (15 років)

Модилевська Дона (17 років)

 

Гаєцький Йосип (25 років). Служив у Червоній армії. Вийшов з оточення.

Двоє його дітей.

Подружжя Заріцьких (чоловік і жінка похилого віку)

 

Грінберг Рива Гордіївна (60 років)

 

Димерський Еліволф Самойлович

 

Димерський Йосип (55 років)

Димерська (дружина)

Димерська Хая (20 років)

Димерська Шулена (16 років)

 

Димерський Давид (30 років)

Димерська Злата (27 років). Була вагітна і молилась пощадити її.

Димерський (8 років). Перед розстрілом впав на коліна перед поліцаєм, цілуючи чоботи, просив пощади для мами Злати.

 

Котляревська Фейга

 

Полонський Целик (65 років)

Полонська Песя (65 років).

 

Співак Яків (72 роки)

Співак Ента (69 років)

 

Одна з проблем яка була розповсюджена по всій окупованій території Макарівщини це безробіття. Для вирішення цього питання в Макарові була створена Біржа праці, проте нині не відомо де вона розташовувалася. Для організації робочих місць в Макарові було відновлено роботу маслозаводу (директор Кригер) та колгоспів ім. Петровського й «Відродження». Проте німецькій владі також потрібні були робочі руки і в Німеччині. У січні 1942 р. було оголошення про добровільний запис. Але дуже швидко в Україні стало відомо про умови праці в Райху і добровольці зникли. І тоді окупаційна влада почала вирішувати питання робочих рук примусово. Як результат 167 жителів Макарова були вивезені на роботи до Німеччини.

За нацистської окупації продовжували в Макарові працювати районна лікарня та райаптека. Мешканцям Макарова медичну допомогу надавав лікар О.Д. Петриченко, який повернувся з полону. Він мав дуже високий авторитет, багатьох молодих людей рятував від вивезення до Німеччини, даючи їм фіктивні довідки про незадовільний стан здоров’я.

Під час окупації побував у Макарові Вольфганг Артур Моммзен – внук відомого історика Теодора Моммзена (автор праці «Римська історія»), у майбутньому директор Федерального архіву Німеччини.

Про візит архівіста в Україну і, зокрема Макарова, відомо з його щоденника. 21 вересня 1943 р. по дорозі до Києва вчений заїжджає до Макарова. Від перебування у містечку у А. Моммзена 22 вересня 1943 р. залишилися такі враження: «Вчора – поїздка до Києва під зливним дощем. Увечері, на під’їзді до Києва, прибуття у Макарів. Настрій у частині містечка жахливий. Люди не вірять, що росіян не можна стримати. Я можу занотувати лише про негативне та про гостру критику…».

На жаль досить складно на основі записів щоденника архівіста сказати про ціль його приїзду у Макарів.

Розгорнулася у Макарові також боротьба з окупантами. У березні 1942 р. тут було створено підпільну організацію, на чолі якої став А.Г. Лопата, згодом її очолить В.В. Єлисєєв. До її складу входили подружжя Єлисєєвих, М.С. Завалішин, М.С. Палієнко, К.Г. Дехтяренко, Ф.Я. Вареник, І.С. Кобзєв та інші. Діяльність групи припиниться у червні 1943 р. Також на території селища діяла група під керівництвом І.І. Холодова.

У лютому 1943 р. Київська бойова група Гольця почала шукати контакти з партизанами Київщини. Незабаром їм стало відомо, що в Макарівському районі діє партизанський загін. На зв’язок в Макарів був надісланий Д. Благов, який вийшов на загін Григоряна, який незабаром перетворився на загін Колоса.

У зв’язку з цим з’явилася ідея в Макарові створити Київський партизанський загін. Григорян обіцяв представникам бойової групи допомогти в цьому. Наприкінці березня для завершення формування у загін Колоса був відправлений десант у складі полковника Буркова й капітана Перевертун. Було домовлено з Колосом, що Бурков стане начальником штабу, а Перевертун на керівну посаду. Але їх певний час використовували як рядових бійців. І лише з приїздом у макарівські ліси уповноваженого від УШПР по Київській області Хитриченка БУрков був призначений начальником штабу, а Перевертун – командиром. Так у травні 1943 р. утворився партизанський загін імені В.І. Леніна під командуванням П.І. Перевертуна, а згодом О.С. Новика.

У березні 1943 р. у макарівських лісах почав діяти партизанський загін імені О.В. Суворова під командуванням П.Ф. Бубнова,. Свою діяльність на території району загони припинила після визволення Макарова.

Довгий час питання партизанського руху на Макарівщини було маловивченою темою та невідомою для широкого загалу. Як приклад, у жовтня 1967 р. у Макарові було створено району комісію по видачі партизанських квитків єдиного зразка учасникам партизанського руху і підпільних організацій, що діяли на Україні в період Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр. На 1 квітня 1968 р. членами комісії було встановлено прізвище 12 мешканців Макарова – учасників руху Опору. Згодом було на основі архівних документів додано ще три особи. У 2002 р. Д.С. Нетреба до першого святкування Дня партизанської слави підготувала список на 30 осіб, учасників місцевого підпілля. До нього увійшли: подружжя Єлисєєвих, П.Г. Коротков, А.Г. Лопата, Й,І. Бойко, Ф.Я. Вареник, І.В. Возненко, Г.О. Герасименко, К.Г. Дехтяренко, К.Н. Дем’янюк, М.С. Завалішин, І. Іванченко, З.П. Капустенко, О.С. Кириленко, Г.С. Кобзєв, А.Г. Копил, А.Н. Лазебний, Т.А. Любичанський, Ю.С. Мудрак, М.Г. Нечай, М.С. Палієнко, К.Г. Пивоваров, Я.М. Сопленко. М.М. Трохименко, К.І. Федорець, О.П. Федорець, М.І. Халепа, І.І. Холодов, Г.М. Циганок, М.О. Чепанець. Проте коли сьогодні вивчаєш історію руху Опору на Макарівщині розумієш, що ці переліки мали бути на багато більшими.

Двадцять вісім місяців тривала нацистська окупація, за цей час було спалено лікарню, а приміщення середньої школи перетворене в зерносховище.

У роки війни на контрольованих Радянським Союзом територіях продовжувала діяти Особлива нарада при НКВС СРСР, яка була створена ще у 1924 р. За підрахунками істориків її жертвами у роки Другої світової війни стали сотні тисяч людей. Серед постраждалих були і мешканці Макарова, які перебували в евакуації. Так у 1942 р. Е.А. Бибрих-Мартин та В.В. Блага були засуджені до 8 років позбавлення волі.

Також, для підняття морального духу військовослужбовців, на полі бою вирок солдатам виносив Військовий трибунал. Так 6 січня 1942 р. Військовим трибуналом 4-ї дивізії ППО Південно-Західного фронту був засуджений до 10 років позбавлення волі і позбавлений в правах на 3 роки мешканець Макарова В.Я. Гібнер.

8 листопада 1943 р. селище Макарів було визволене військами 23-го стрілецького корпусу (командир – Герой Радянського Союзу генерал-майор М.О. Чуваков) 38-ї армії (командувач Герой Радянського Союзу генерал-полковник К.С. Москаленко) 1-го Українського фронту (командувач – генерал армії М.Ф Ватутін).

 

Микита Омелянович Чуваков – радянський воєначальник, генерал-лейтенант (1945 р.), Героя Радянського Союзу (1943 р.). Учасник Другої світової війни.

Народився 16 березня 1901 р. в Тульській області. На фронтах німецько-радянської війни з листопада 1941 р. Брав участь в обороні Донбасу, Північного Кавказу, в боях під Туапсе, у звільненні Краснодара, у звільненні Лівобережної України, в форсуванні Дніпра та визволенні Києва.

У серпні 1942 р. трапилася ситуація, яка мало не зіграла фатальну роль у біографії Микити Омеляновича. Було оприлюднено наказ НКО № 0227 «Ні кроку назад», в якому зокрема наказувалося в арміях створювати загороджувальні загони для стрільби в спину своїм відступаючим військам. М.О. Чуваков, який дуже любив солдата, виступив категорично проти наказу і відмовився в 12-й армії створювати загороджувальний загін, за що був засуджений Військовим трибуналом Північно-Кавказького фронту на 4 роки таборів. Правда вирок, зважаючи на воєнний стан на Північному Кавказі, був замінений на умовний з випробувальним терміном. Також він був знятий з посади, понижений у званні, і 27 серпня 1942 р. призначений командиром 236-ї стрілецької дивізії 18-ї армії Чорноморської групи Закавказького фронту.

На початку квітня 1943 р. генерал-майор М.О. Чуваков був призначений командиром 23-го стрілецького корпусу 47-ї армії.

25 жовтня 1943 року за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками при форсуванні Дніпра і проявлені при цьому мужність і героїзм генерал-майору Чувакову Микиті Омеляновичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».

Після битви за Дніпро 23-й стрілецький корпус був переданий до складу 38-ї армії 1-го Українського фронту і брав участь у боях на території Макарівщини та  за м. Житомир. 6 листопада солдатами корпусу був визволений Мотижин, а 8 листопада – Макарів. Після цього війська корпусу продовжували рухатися вздовж шляху Київ – Житомир, не зустрічаючи опору з боку ворога, як результат 12 листопада 1943 р. разом з кавалеристами 1-го гвардійського кавалерійського корпусу солдати М.О. Чувакова звільнили Житомир. Після цього бійцям корпусу довелося брати участь у Київській оборонній операції.

Згодом брав участь в Проскурівсько-Чернівецької та Білоруської операції, у визволенні білоруських та польських міст Новогрудок, Білосток,Остроленка, в форсуванні річки Нарев, у звільненні міст Ольштин, Ельблонг, Гданськ, Щецин, Росток, двічі виходив на берег Балтійського моря.

Помер 25 грудня 1965 р. Похований в Москві на Новодівичому кладовищі.

 

Кирило Семенович Москаленко – радянський воєначальник, Маршал Радянського Союзу (1955 р.), двічі Героя Радянського Союзу (1943 р., 1978 р.), Герой Чехословаччини (1969 р.). Учасник Другої світової війни.

Народився 11 травня 1902 р. на Донеччині. На фронтах німецько-радянської війни з першого дня.  Бригада під його керівництвом брала участь в оборонних боях у районах міст ЛуцькВолодимир-ВолинськийРівнеТорчинНовоград-ВолинськийМалин, в обороні переправ через pp. ТетерівПрип’ятьДніпроДесна.

З вересня 1941 р. К. С. Москаленко командир 15-го стрілецького корпусу у складі 5-ї армії Південно-Західного фронту, воював з ним під містами Чернігів, НіжинІчня, Пирятин. Потім командував кінно-механізованою групою військ13-ї армії Південно-Західного фронту. У дні контрнаступу радянських військ під Москвою брав участь в Єлецькій наступальній операції, в розгромі єлецького угруповання противника і звільненні м. Єлець.

У грудні 1941 р. призначений заступником командувача 6-ю армією Південно-Західного фронту. 6-а армія під командуванням К. С. Москаленко брала участь в Барвінково-Лозовській наступальній операції та визволенні м. Ізюм та м. Лозова.

З 12 лютого 1942 р. – командир 6-го кавалерійського корпусу, з березня по липень 1942 р. – командувач 38-ю армією. З липня 1942 р. командував 1-ю танковою армією, брав участь в боях на дальніх підступах до Сталінграда (липень – серпень 1942 р.). У серпні 1942 р. призначений командувачем 1-ї гвардійської армії, з якою до жовтня 1942 р. брав участь у Сталінградській битві.

У жовтні 1942 р. був призначений командувачем 40-ю армією, брав участь в Острогозько-Россошанскій операції, визволенні Харкова, Курській битвіфорсуванні Дніпра.

23 жовтня 1943 р. за мужність і героїзм, проявлені при форсуванні Дніпра і закріпленні плацдарму на його західному березі, командувачу 40-ю армією генерал-полковнику Москаленкові Кирилу Семеновичу присвоєне звання Герой Радянського Союзу.

З жовтня 1943 р. і до кінця війни знову був командувачем 38-ю армією. З цією армією в складі 1-го Українського фротну визволяв та оброняв Києв.

У 1944 р. брав участь у Житомирсько-Бердичівській, Проскурівсько-Чернівецькій Львівсько-Сандомирській, Карпатсько-Дуклінській (штурм Дукельського перевалу), в 1945 р. – в Західно-Карпатській, Моравсько-Остравській, Празькій наступальних операціях.

Помер 17 червня 1985 р. в Москві. Похований на Новодівичому кладовищі.

 

Микола Федорович Ватутін – радянський воєначальник, генерал армії (1943 р.), Героя Радянського Союзу (1965 р.). Учасник Другої світової війни.

Народився 16 грудня 1901 р. у Воронезькій області. На полях німецько-радянської війни з першого дня. начальник штабу Північно-Західного фронту. Брав активну участь в обороні Новгорода. У травні  липні 1942 р.  заступник начальника Генштабу і представник Ставки ВГК на Брянському фронті. З 14 липня по жовтень 1942 р. командувавВоронезьким фронтом, який під його керівництвом успішно оборонявся проти німецьких військ на воронезькому напрямі. Під час Сталінградської битви командував Південно-Західним фронтом. 22 березня 1943 р. призначений командувачем Воронезького фронту. У липні 1943 р. учасник Курської битви. Під керівництвом Ватутіна війська Воронезького (з жовтня 1943 року  1-го Українського) фронту брали участь у битві за Дніпро, звільненні Києва (6 листопада 1943 р.), а також у подальших операціях з вигнання німців із Правобережної України. У взаємодії з 2-м Українським фронтом на чолі з Конєвим війська 1-го Українського фронту в січні – лютому 1944 р. в ході Корсунь-Шевченковської операції оточили чимале угрупування Вермахту та ліквідовували його.

29 лютого 1944 р. Ватутін виконував огляд частин фронту, того самого дня відбулась зустріч із командувачем 13 армії генералом М. П. Пуховим та його штабом у м. Рівне. Згідно зі свідченнями генерала Крайнюкова, члена Військової ради фронту, який був із Ватутіним у цю мить, колона у складі чотирьох машин (генерали та ад’ютант Ватутіна сиділи у першій) та десятьох осіб охорони виїхала з Рівного надвечір у напрямку Славути, де було розташовано штаб 60-ї армії. Приблизно на півдорозі Ватутін запропонував скоротити відстань, рушивши путівцем замість довгої дороги через Новоград-Волинський. О 18:50 колона потрапила під обстріл засідки українських повстанців біля с. Милятин Острозького районуРівненської області, де Ватутін зазнав важкого поранення в ліве стегно.

Операцію із ліквідації Ватутіна повстанці розцінювали як успішну, оскільки генерал отримав тяжке поранення.

Пораненого генерала було відправлено до військових лікарів у складі найближчої танкової частини. З допомогою підмоги, надісланої генералом М. П. Пуховим, Ватутіна було направлено до найближчого великого госпіталю в Рівне, де було виконано першу операцію. У доповіді генерала Крайнюкова Сталіну станом на 03:00 01/03/1944 стан Ватутіна оцінювався як задовільний, проте лікарі наполягали на неможливості транспортування пораненого протягом найближчої доби, після чого його треба було відправити літаком до Москви.

Замість Москви його направили до Києва, де він перебував під постійним наглядом академіка Бурденка та заступника головного хірурга Червоної армії генерал-майора медичної служби Шамова. Спочатку стан Ватутіна вдалося нормалізувати, й мова йшла про те, що «товариш Ніколаєв (так звали Ватутіна в телеграмах) одужує», проте на початку квітня, на 33-й день після поранення, стан знову став погіршуватись:

«Протягом ночі температура хворого була нормальною. Хворий спав задовільно. Зранку хворий був активним, снідав. Пульс 104. Температура до 12 години піднялась до 39.3 без ознобу. Пульс 120»

У наступні дні, незважаючи на активне лікування та застосування наявних антибіотиків, температура не спадала  від 38.2 до 40.2. Консиліум лікарів під головуванням Бурденка дійшов висновку, що лікування не дало очікуваного результату й для збереження життя хворого необхідно виконати ампутацію лівої ноги. 14:00 5 квітня було виконано високу ампутацію лівого стегна. Згідно з повідомленнями хворий переніс операцію задовільно, до закінчення дня поступово вийшов зі стану післяопераційного шоку, пульс  120140, сліди синюхи відсутні, температура  37.6, з’явився апетит.

У наступні дні стан знову почав погіршуватися внаслідок сепсису. Існує версія, що зараження сталося внаслідок використання мазі Вишневського в перші дні після поранення, яка має в своєму складі дьоготь, який був каталізатором швидкого нагноєння близьких до поверхні шкіри гнояків, проте цей препарат не може бути використаний як антибіотик, адже штучне нагноєння глибоких ран призведе до гангрени.

15 квітня Ватутін помер у м. Києві.

Для матері Ватутіна Віри Федорівни  це була втрата вже третього сина у тій війні.

Похований у Києві поблизу будівлі Верховної Ради. На могилі йому встановлено памятник.

 

Під час визволення Макарова загинуло 63 військовослужбовці (4 – офіцери на 59 – рядових). Їх було поховано у 8 братських могилах у центрі містечка.

Понад 1000 жителів Макарова героїчно билися на фронтах Другої світової війни, 463 – віддали своє життя у цій війні, понад 1000 – нагороджені орденами і медалями за подвигу на полі бою.

Дуже швидко розпочав в Макарові свою роботу районний відділ НКДБ УРС. Який очолив мол. лейтенант держбезпеки Прокопенко. Оскільки понад 2 роки містечко перебувало в окупації, то тут за законами радянської влади було багато ворогів держави. Розпочалися судові процеси, які розтягнуться на десятки років. На сьогодні на основі матеріалів ГДА СБУ ми можемо сказати що починаючи з 1943 р. до 1950 р. було засуджено до різних мір покарання 18 уродженців та мешканців Макарова. З них нині реабілітовано – 8 осіб.

У 1948 р. в СРСР розгорнулася кампанії «боротьби з космополітизмом і низькопоклонством перед Заходом». Її жертвами у переважній більшості ставали євреї. Оскільки у Макарові продовжували мешкати євреїв, то серед них також космополіти. Так Київським обласним судом А.О. Овруцький (16 квітня 1948 р.) та Л.Я. Голубєва (18 червня 1952 р.) були засуджені до 10 років позбавлення волі.

З грудня 1943 р. у Макарові починається відбудова. Відновили свою роботу райком партії, райвиконком, інші установи та організації. 5 січня 1950 р. в районній газеті повідомили про завершення будівництва і обладнання будинку районної Ради депутатів трудящих, де розмістився виконком та його відділи: фінансовий, сільського і колгоспного будівництва, торгівельний та інші. А 7 грудня 1957 р. було введено в експлуатацію приміщення Макарівського районного комітету КП(б)У. 8 січня 1970 р. в районній газеті було повідомлено про введення в експлуатацію напередодні Нового року споруди на площі ім. 50-річчя Жовтня (біля кінотеатру і готелю), в якій розмістилися виконкоми Макарівської районної і селищної Рад.

Головами виконкому районної ради у повоєнний час були:

Павловський Адам Михайлович (листопад 1943 р. – грудень 1943 р.); Могила Павло Григорович (1 січня 1944 р. – 11 січня 1944 р.); Мажуга (січень 1947 р. – січень 1948 р.); Гадзевич Степан Опанасович (січень 1948 р. – січень 1954 р.); Танцюренко Тимофій Іларіонович (січень 1954 р. – січень 1963 р.); Паливода Григорій Григорович (5 січня 1963 р. –30 січня 1963 р.); Дорошенко Сава Овсійович (січень 1963 р. – березень 1965 р.); Литвиненко Андрій Олексійович (березень 1965 р. – грудень 1966 р.); Сябрук Володимир Кирилович (грудень 1966 р. – червень 1972 р.); Сінько Василь Данилович (червень 1972 р. – січень 1974 р.); Клецький Олег Миколайович (січень 1974 р. – серпень 1978 р.); Лісовенко Василь Трохимович (серпень 1978 р. – травень 1980 р.); Кожухівський Іван Павлович (травень 1980 р. – квітень 1987 р.); Ляшок Петро Григорович (квітень 1987 р. – квітень 1992 р.). У переважній більшості голови райвиконкому займали і посаду першого секретаря Макарівського райкому КП(б)У.

Велику роботу по відбудові усіх галузей життя Макарова проводила сільська  рада депутатів трудящих. Вона здійснювала контроль за роботою промислових підприємств, дбала про впорядкування селища. При раді діяло 11 постійних комісій, в яких брало участь понад 100 депутатів. Саме з ініціативи ради у 1950-х рр. у Макарові було проведено асфальтування доріг.

30 грудня 1956 р. рішенням виконавчого комітету Київської обласної ради депутатів трудящих № 981 «Про віднесення до категорій селищ міського типу окремих населених пунктів Київської області» Макарів отримав статус селища міського типу, а Макарівська сільська рада отримала назву – селищна.

Головами виконкому Макарівської селищної ради у різні часи були: Білявцев Олександр Андрійович (1965 р. – 1975 р.); Стеценко Віктор Семенович (1987 р. – 1989 р.).

Швидко поверталося в селище мирне життя. Відбудовувались промисловість, колгоспи, МТС, відновили свою роботу школа, бібліотека, лікарня, будинок культури. Брали участь у відбудові Макарова Р.С. Кириленко, О.І. Коваль, М.І. Мигрин, Я.П. Кулицька, П.М. Коваленко, Г.Н. Титаренко та інші.

Одним з перших, 9 листопада 1943 р. відновив свою роботу Макарівський військовий комісаріат. Спочатку він розташовувався у приміщеннях сучасного медичного училища. У 1956 р. військкомат переїхав до нового двоповерхового приміщення, яке знаходилося на північних околицях Макарова. У повоєнний час військовими комісарами у Макарові були: ст. лейтенант І.П. Литюк (09.11.1943 р. – 21.11.1943 р.); капітан Гагарін (21.11.1943 р. – 28.12.1943 р.); капітан (18.09.1947 р. – майор) В.О. Матвеєв (28.12.1943 р. – 18.09.1951 р.); підполковник Я.Ф. Григор’єв (18.09.1951 р. – 08.12.1954 р.); підполковник І.Ф. Федоров (08.12.1954 р. – 04.11.1955 р.); підполковник Слабинський (04.11.1955 р. – 20.12.1957 р.); підполковник К.М. Сєдов (20.12.1957 р. – 26.10.1959 р.); підполковник Л.М. Бєсов (26.10.1959 р. – 31.01.1963 р.); підполковник МІшаков (31.01.1963 р. – 25.03.1963 р.); підполковник Л.М. Бєсов (25.03.1963 р. – 11.06.1964 р.); підполковник М.П. Пономарьов (11.06.1964 р. – 30.01.1965 р.); майор Д.О. Лопатов (30.01.1965 р. – 16.03.1970 р.); майор Г.Ф. Спорєвой (16.03.1970 р. – 03.08.1971 р.); підполковник Є.К. Орел (03.08.1971 р. – 20.9.1979 р.); Майор О.А Мусієнко (20.09.1979 р. – 15.01.1988 р.); майор З.С. Синовець (15.01.1988 р. – 17.06.1989 р.); майор П.П. Пиріг (17.06.1989 р. – 12.03.1990 р.); підполковник В.Д. Прудченко (12.03.1990 р. – 21.02.1996 р.).

У повоєнний час у Макарові відновили роботу довоєнні підприємства. Так уже наприкінці 1943 р. розпочав свою роботу Макарівський районний маслозавод.  Нові підприємства також розпочинали роботу. 17 лютого 1944 р. на місці колишньої пекарні було введено в експлуатацію Макарівський райхарчокомбінат. У 1948 р. комбінат був переданий з підпорядкування районної ради до Київського облвиконкому. Директором підприємства був О. Пустовойтов, який працював на даній посаді з 1944 р. по 1958 р. Під його керівництвом в 1951 – 1952 рр. були замінені старі саморобні печі на 2 карусельні печі, які працювали на вугіллі. На території комбінату в селищі Макарів знаходились такі цехи: консервно-переробний; ковбасний; кондитерський та хлібобулочний, які виробляли хлібобулочні вироби, пряники, цукерки, ковбасу, різноманітну плодово-ягідну консервацію. Під керівництвом директорів О. Зюгана та І.П. Кравця протягом 1968 – 1970 рр. карусельні печі було демонтовано і на їхньому місці установлені дві печі ФТЛ-2. З 1974 р. по 1978 р. підприємство очолював І.С. Савчук. Під час його керівництва 24 лютого 1978 р. райхарчокомбінат було передано до Київського об’єднання хлібопекарної промисловості і наказом № 235 перейменовано в Макарівський хлібозавод. Разом з І.С. Савчуком головним інженером працював О.І. Сліпко. Вони закрили всі цехи – ковбасний, сітроцех, млин, консервний та залишили тільки хлібобулочний цех. У кінці 1978 р. завод з вугілля було переведено на дизельне паливо, а з парового опалення на водяне. У той період проявили свої таланти і здібності В.Я. Хоменко, технік-технолог В.М. Дзюба, майстри-пекарі Т.А. Мельникова, Г.В. Єгорченко, Л.В. Сизова, слюсар 5-го розряду В.К. Герасименко, механік В.Т. Піскунов. З грудня 1979 р. підприємство очолював директор А.О. Подоляк. За ці роки було виконано багато робіт по технічному перетворенню райхарчокомбіната в хлібозавод. Було збудовано приміщення експедиції та склад готової продукції, виробничу лабораторію, побутові приміщення, механічну майстерню, погрузочну рампу на 4 місця. У 1980 р. було збудовано і запущено в роботу склад приймання та безтарного зберігання борошна. Адже до цього борошно доставлялось на хлібозавод в мішках автомашинами або кіньми, розвантажувалось вручну, зберігалось в складських приміщеннях. У 1980 – 1981 рр. була проведена реконструкція тістомісильного відділення та побудовано нову 60-ти тонну вагову для зважування автомуковозів. Після Чорнобильскої аварії в 1986 р. кількість населення Макарова збільшилась і виникла необхідність в розширенні виробництва. Під керівництвом генерального директора Київського виробничого об’єднання хлібопекарської промисловості П.М. Пархоменко та головного інженера М.О. Ігнатенко в 1987 р. розпочалось будівництво нового приміщення хлібобулочного цеху в якому було змонтовано дві механізовані лінії з виносними валами з печами ФТЛ-2 і яке закінчилось в 1993 р. Проведено реконструкцію котлів з установкою 2-х котлів ВНТІСТУ-5 і виробнича потужність склала 30 тон х/б виробів на добу.

21 грудня 1943 р. відновлено діяльність Макарівської районної ощадкаси та ощадбанку, а 4 лютого 1944 р. – інкубаторно-птахівничої станції.

Досить швидко поновили свою роботу макарівські колгоспи ім. Петровського, «Відродження» та ім. Кірова. На 1948 р. вони досягли довоєнного рівня виробництва основних видів сільськогосподарської продукції. 16 жовтня 1949 р. в Макарові відкрилась перша після Великої Вітчизняної війни районна сільськогосподарська виставка, яка демонструвала досягнення як сільськогосподарської галузі, так і водного, лісового господарств, промисловості району. А 19 червня 1950 р. колгоспи ім. Петровського та «Відродження» були об’єднанні в один – ім. Хрущова. 17 жовтня 1957 р. його буде перейменовано на колгосп «Комуніст». 21 березня 1958 р. колгоспи ім. Кірова та «Комуніст» об’єднанні в один – «Комуніст». 7 березня 1959 р. до складу макарівського колгоспу увійшли колгоспи Калинівки, Зурівки та Фасівочки. Своєю роботою у колгоспах стали відомі Г.Н. Дзюба, С.П. Ілюшенко, П.В. Титаренко, Н.Т. Титаренко, І.С. Кириленко, І.І. Сапленко, П.Г. Лисенко, Л.Ф. Кучеренко, П.Г. Чупира та інші.

Також у 1944 р. поновила свою роботу друга макарівська МТС. 22 лютого 1954 р. кілька робітників з другої макарівської МТС першими виїхали на освоєння цілинних земель в Кустанайську область Казахстану. У 1961 р. друге макарівське МТС увійшло до складу «Сільгосптехніки», яка розташовувалася в Калинівці.

На фронтах Другої світової війни загинув кожен другий українець з тих, хто воював, а кожен другий з тих, хто повернувся додому, став інвалідом. У повоєнний час гостро постало питання, щодо виживання інвалідам війни. 4 квітня 1946 р. організовано в Макарові артіль інвалідів ім. Чкалова. 16 вересня 1950 р. артіль інвалідів ім. Чкалова була об’єднана з артіллю «Краще життя» в одну – ім. Чкалова. У 1961 р. на основі артілі ім. Чкалова було засновано комбінат побутового обслуговування. У 1964 р. він одержав нове приміщення з обладнанням. Тут працювали цех індивідуального пошиву одягу, цех ремонту одягу і взуття, деревообробний цех, цех ремонту металевих виробів. 12 липня 1979 р. було введено в експлуатацію нове двоповерхове приміщення побуткомбінату на 80 робочих місць.

Після визволення Макарова відновив свою діяльність Макарівський районний відділ охорони здоров’я. 15 січня 1944 р. було відкрито інфекційну лікарню. У травні 1947 р. при Макарівській медамбулаторії відкрито рентген-кабінет. У 1946 р. на окраїні селища, на місці знищеної у роки війни лікарні, розпочинається будівництво одноповерхових будинків поліклініки, інфекційного, пологового, хірургічного та терапевтичного відділень. Будівництво затягнулося до 1951 р., в цьому ж році райлікарню очолив енергійний керівник, лікар Б.І. Денисюк, який у грудня 1953 р. повністю завершив будівництво лікарні. В експлуатацію було введено 6 відділів.

З 1953 р. по 1964 р. лікарню очолює хірург К.М. Зубков. Він був не лише талановитим хірургом, а й умілим керівником і добрим господарем. Це при ньому на території лікарні виріс прекрасний парк з фонтанами, де бігали білочки і плавали лебеді в штучному озері. Зубков був освіченою людиною, володів 8-ма мовами, йому не потрібен був перекладач, коли лікарню відвідували численні зарубіжні делегації.

На початку серпня 1954 р. став до ладу новий хірургічний корпус Макарівської районної лікарні, в якому крім всіх основних приміщень було 2 спеціальні палати лікування сном, оснащені спеціальним освітленням, акваріумами із золотими рибками.

У 1957 р. на базі районної лікарні починає готувати кадри фельдшерів, акушерок, медичних сестер Макарівське медичне училище, яке очолив хірург М.Ф. Книр.

1 лютого 1958 р. в Макарові було створено протитуберкульозний диспансер шляхом об’єднанння туберкульозного пункту Макарівської районної лікарні з Червоногірською туберкульозною лікарнею. 30 липня 1958 р. при Макарівській районній лікарні було відкрито дитячу молочну кухню. 27 січня 1960 р. було введено в експлуатацію новозбудоване приміщення районної аптеки. А 11 березня 1960 р. відкрито ветаптеку. З 1962 р. лікарня стала базою передового досвіду Всесвітньої організації охорони здоров’я і відомою в багатьох країнах світу. Її відвідували численні зарубіжні делегації з країн Європи, Африки, Америки, Азії. Ось що записав у Книгу відгуків і пропозицій О. Гелен Мартікайнен – представник Всесвітньої організації охорони здоров’я ООН 17 жовтня 1962 р.: «За дорученням учасників семінару Всесвітньої організації охорони здоров’я з 40 країн висловлюю захоплення величезним досягненням працівників Макарівського центру здоров’я, побачене в цій лікарні перевищило усі наші сподівання. Висока культура медичного обслуговування в сільській місцевості на с просто вразила». Подібні відгуки залишили в книзі генерал Чакраварті – міністр охорони здоров’я штату Бенгалі (Індія), Чарльз Паттон – президент американської асоціації стоматологів, О. Лякамбр – представник міністерства охорони здоров’я Франції, американський письменник Тольд.

12 липня 1967 р. поблизу цегельного заводу закрито фельдшерсько-акушерський пункт. 29 травня 1969 р. санітарно-епідеміологічне відділення було від’єднано від Макарівської районної лікарні та перетворено в Макарівську районну санітарно-епідеміологічну станцію.

У 1974 р. районну лікарню очолив завідуючий хірургічним відділенням К.Й. Журавський. Він приділяв велику увагу вихованню та навчанню лікарів, медичних сестер. У райлікарні впроваджується урологічна, анестезіологічна служба, розширюється діапазон хірургічних втручань. В 1977 р. – побудована нова 3-х поверхова поліклініка на 250 відвідувачів. 30 вересня 1985 р. було прийнято в експлуатацію розширений хірургічний корпус Макарівської ЦРЛ на 26 ліжок. У 1986 р. головному лікарю К.Й. Журавському присвоєно звання заслуженого лікаря України. У 1988 р. побудовано 5-ти поверховий лікувальний корпус на 240 ліжок.

У листопаді 1943 р. поновлює в Макарові свою роботу міліція. Проте відразу виникли проблеми, адже кадри міліції були неукомплектовані: багато співробітників, які служили в міліції до війни, загинули на фронті, велика кількість залишилася інвалідами, не всіх демобілізували з армії. Керівництво УНКВС Київської області робило все можливе, щоб укомплектувати основні служби і підрозділи. Саме в той час на роботу в органи міліції Макарівщини було прийнято багато колишніх фронтовиків і партизанів, які назавжди зв’язали своє життя з міліцейською службою. У жовтні 1949 р. органи міліції були передані з Міністерства внутрішніх справ у Міністерство держбезпеки. Збільшилися штати міліції, розширилася мережа спеціальних шкіл, увели нову форму одягу. У цей час у відомтсві міліції знаходився ЗАГС.

У березні 1953 р. після смерті Сталіна союзні і республіканські міністерства держбезпеки і міністерства внутрішніх справ були об’єднані в одне – МВС. Однак незабаром КДБ виділилося в самостійне відомство. Проте 7 січня 1957 р. з райвідділу міліції в підпорядкування виконкому Макарівської районної Ради було переведено райбюро ЗАГС.

Рішенням колегії МООП Української РСР від 8 грудня 1964 р. було створено самостійне управління охорони суспільного порядку Київської області, йому підпорядковувались всі органи і підрозділи, що дислокуються у області, та районах зокрема. У 1965 р. уряд приймає рішення про збільшення чисельності міліції. Тільки у Київській області ця чисельність зросла на третину.

Під час гітлерівської окупації також повністю був знищений районний архів. Проте він відновив свою роботу в 1944 р. З 20 квітня 1951 р. до 1956 р. завідуючим Макарівським районним державним архівом був А.О. Герасименко.

Станом на 26 квітня 1956 р. Макарівський райдержархів розміщувався в окремому приміщенні по вул. Б. Хмельницького, що належало раніше райвідділу міліції, займав 2 кімнати загальною площею 34 м², одна з яких площею 26 м² використовувалася під архівосховище, інша – робочий кабінет. В архівосховищі було встановлено 160 погонних метрів стелажів, які повністю заповнені документами. В архіві зберігалося 17607 од. зб. 130 фондів. У 1956 – 1958 рр. завідуючим архівом був Ю.М. Палієнко.

Станом на 14 червня 1957 р. в Макарівському райдержархіві зберігалося 18591 од.зб. 136 фондів. З червня 1958 р. до 1 лютого 1996 р. завідуючою архівом працювала М.Д. Ільченко Марія Дементіївна, яка до цього працювала з лютого 1950 р. завідуючою Бишівським районним державним архівом.

У березні 1959 р. в Макарівський районний державний архів була передана частина документів Бишівського районного державного архіву.

До 1959 р. архів був підпорядкований районному відділенню Міністерства внутрішніх справ, а з 1959 р. – Макарівському райвиконкому та архівному відділу Київського облвиконкому.

Станом на 7 серпня 1967 р. в Макарівському райдержархіві зберігалося 19833 од. зб. 374 фондів, з них – 8246 од.зб. 142 фондів підлягали передаванню у новостворений Бородянський район.

Станом на 29 листопада 1968 р. Макарівський райдержархів розміщувався в окремому будинку по вул. Богдана Хмельницького, 12-б. Під архівосховище було відведено 1 кімнату площею 51 м², яку обладнали стелажами протяжністю 205 пог.м, опалення пічне, освітлення електричне, на вікнах металеві ґрати, площа окремої робочої кімнати 8 м². В приміщенні архіву мешкала сім’я завідуючої архівом. Архів мав таке обладнання: 2 книжкові шафи, 6 стільців, 2 письмових стола, друкарську машинку, придбано 250 фанерних коробок.

Станом на 19 червня 1970 р. в Макарівському райдержархіві зберігалося 15711 од.зб. 205 фондів, в Бородянський райдержархів передано 9464 од.зб. 179 фондів і 1 фонд, 70 од.зб. – в облдержархів.

У 1972 р. прийнято від Фастівського міськдержархіву 57 фондів, 960 од. зб. установ Бишівської зони.

17 вересня 1973 р. на баланс районного архіву було передане, збудоване комбінатом комунальних підприємств, приміщення складу по вулиці Богдана Хмельницького, що було переобладнане під архів.

Станом на 3 квітня 1981 р. Макарівський районний державний архів розміщений за адресою вул. Богдана Хмельницького, 8. Архів займав 4 кімнати загальною площею 107 м², в тому числі архівосховище площею 50 м², робоча кімната 24 м², читальний зал – 33 м². Опалення парове. Архівосховище обладнане охоронною та протипожежною сигналізацією. В архівосховищі встановлені дерев’яні стелажі протяжністю 336 пог.м, де розміщуються 234 фонди на 12532 справи.

У 1986 р. в зв’язку з аварією на Чорнобильській АЕС в Макарівський район були евакуйовані Куповатська (Купуватська), Новошепелицька, Опачицька, Річицька, Розсохівська, Старошепелицька, Товстоліська, Чапаєвська сільські Ради народних депутатів, колгоспи ім. Калініна с.Новошепеличі, ім. 1 Травня с.Опачичі, «Комунар» с.Товстий Ліс та «Червоне Полісся» с.Чапаєвка. Частина документів постійного зберігання цих сільських рад та колгоспів за 1982 – 1986 рр., які не були передані в Чорнобильський районний архів, надійшли на зберігання в Макарівський районний архів.

З 1989 р. архів підпорядковується райвиконкому та Державному архіву Київської області.

Великим транспортним підприємством став у Макарові заснований 16 липня  1953 р. Макарівська автоколона, яка згодом буде перейменована в автопарк. Серед жителів Макарова відомі прізвища працівників автопарку – Ф.Є. Пронін, М.О. Богдюк, М.О. Мельниченко.

У цей час Макарів був повністю електрифікований. А тому 15 квітня 1958 р. рішенням виконкому Макарівської районної Ради було утворено Макарівську комунальну електромережу.

У 1957 р. на околиці Макарова почали з’являтися корпуси Міжколгоспного будівельного підприємства, яке було утворене 16 січня 1957 р. шляхом об’єднання міжколгоспної Ради по електрифікації і міжколгоспної Ради по виробництву місцевих будівельних матеріалів. На цьому місці було побудовано столярний цех, цех залізобетонних виробів, шахтна піч по випаленню вапна. У серпня 1957 р. почав діяти Макарівський міжколгоспний цегельний завод. На цих об’єктах своєю працею стали відомі П.Й. Кириленко, Г.П. Савченко, С.М. Титаренко, О.Й. Сичевський, О.В. Тригуб, М.В. Гох, І.Ф. Дорошенко, С.Й. Шевчук, П.М. Казмірчук та інші.

У 1969 р. було введено в експлуатацію нове трьохповерхове приміщення поштамту. У ньому також розмістився районний вузол зв’язку.

У січні 1970 р. в районному вузлі зв’язку було встановлено першу автоматичну телефону станцію (АТС) на 500 номерів. До цього часу зв’язок між абонентами району встановлювала телефоністка на комутаторі.

У лютому 1977 р. у Макарові було введено в експлуатацію приміщення районного відділення Держбанку.

4 квітня 1980 р. в введено в експлуатацію адміністративне приміщення інспекції державного страхування Макарівського району.

11 грудня 1982 р. утворено Макарівське районне агропромислове об’єднання, до складу якого увійшли колгоспи, заводи, міжколгоспні організації, ПМК-11, ПМК-23 та інші. 28 грудня 1989 р. об’єднання буде ліквідоване.

Також відбуваються в Макарові у 1960-х рр. позитивні зрушення у сфері обслуговування населення. 31 грудня 1960 р. було відкрито універмаг, який згодом перетвориться в «Дитячий світ». 7 січня 1964 р. було введено в експлуатацію готель на 26 місць. На 1967 р. потреби жителів Макарова обслуговували 2 універмаги, 10 магазинів, ресторан «Здвиж», 2 чайні, їдальня, 7 буфетів та ряд інших торгівельних підприємств. У січні 1971 р в було відкрито спеціалізований магазин «Молоко. М’ясо. Риба». 17 вересня 1973 р. було прийнято в експлуатацію банно-пральний комбінат на 50 місць і 500 кг сухої білизни в зміну. 29 грудня 1978 р. по вул. Фрунзе було прийнято в експлуатацію універмаг на 110 робочих місць. 30 вересня 1988 р. по вул. Проектній було відкрито радіоательє. 23 квітня 1989 р. в Макарові відкрито районний колгоспний ринок на вул. Шевченка.

Відновлоюється та розбудовується після війни освітнє життя Макарова.  навчання в школі поновлено уже у листопаді 1943 р. Шкільне приміщення збереглося, але все обладнання школи було абсолютно знищене, не залишилось навіть жодної парти, залишилась тільки логарифмічна лінійка і половина скелета людини. Вікна були побиті. У школі замість печей були поставлені залізні бочки, так опалювалася школа. Після війни директорами школи працювали: М.С. Муха, Т.І. Танцюренко, П.М. Гаврилянчик, Цимбалюк, В.З. Малишок, Т.Ф. Марціх.

У перші післявоєнні п’ятирічки з Макарівської середньої школи щороку випускалось понад 100 юнаків та дівчат. У кінці післявоєнної п’ятирічки у Макарові вперше в районі організовується вечірня середня школа.

У 50-60–х роках колектив школи наполегливо і творчо працював над удосконаленням форм і методів навчання. Навчально-матеріальна база зміцніла на цей час (у школі було три кіноапарати, два епідіаскопи, один ЛЕТУ, двадцять вісім фільмоскопів, програвачі, магнітофони). У цей час при школі існували такі навчальні кабінети: фізичний, хімічний, біологічний, креслення, історії і суспільствознавства, військовий, автосправи, було дві майстерні.

5 липня 1972 р. було відкрито восьмирічну школу на 12 класів на 353 учні. А 1 вересня 1972 р. було відкрито для школярів нове триповерхове приміщення школи на 960 учнів. 9 червня 1976 р. школи було об’єднано в одну – Макарівську середню школу.

За час існування Макарівської школи директорами були М.П. Легкий, О.І. Вареник. О.С. Радченко, В.О. Метелиця, О.М. Голуб.

23 серпня 1990 р. прийнято в експлуатацію Макарівську середню школу № 2 на 784 учнівських місця.

27 березня 1963 р. в Макарові відкрита музична школа. А у 1967 р. в селищі діяли Народні університети культури і педагогічних знань, 5 популярних лекторіїв і кінолекторіїв.

12 грудня 1980 р. було створено в районі міжшкільний навчально-виробничий комбінат трудового навчання і професійної орієнтації учнів і введено в дію з 1 січня 1981 р. Також було затверджено профілі поглибленого трудового навчання: тракторна, автослюсарна, швейна, торгівельна та авто- справи.

1 вересня 1984 р. в Макарові було відкрито дитячо-юнацьку спортивну школу.

30 березня 1961 р. в Макарові відкрито дитячий садок. 17 червня 1964 р. на базі дитячих ясел № 2 було створено дитячий садок на 65 місць, згодом він отримає назву «Орлятко». На 1967 р. в Макарові функціонували три дитячих садки і одні дитячі ясла. 1 липня 1969 р. в Макарові було відкрито дитячий садок, який згодом отримає назву «Барвінок». 6 грудня 1978 р. Макарівські дитячі ясла № 1 були об’єднані з Макарівський дитячим садком № 1 в Макарівські дитячі ясла-сад № 1, який згодом отримає назву «Сонечко».

Ще у 1946 р. для жителів Макарова була відкрита Макарівська районна бібліотека, а у жовтні 1949 р. відкрилася дитяча бібліотека. 27 жовтня 1958 р. було відкрито нове приміщення районної бібліотеки для дітей і юнацтва та присвоєно їй назву ім. 40-річчя ВЛКСМ. 10 березня 1964 р. в ознаменування 150-річчя з дня народження Т.Г. Шевченка Макарівській районній бібліотеці для дорослих присвоєно ім’я Т.Г. Шевченка. 17 червня 1975 р всі сільські, бібліотеки району об’єднано в центральну систему на базі районної бібліотеки для дорослих.

15 грудня 1958 р. було відкрито Палац піонерів. 9 грудня 1965 р. був споруджений широкоекранний кінотеатр «Зоря» на 300 місць.

Довгий час в Київські області кращим був самодіяльний народний театр з Макарова. Понад 20 років керував його роботою режисер Г.С. Черешньов, який нагороджений орденом «Знак пошани». Вистави театру не раз бачили столичні глядачі, їх транслювали по республіканському телебаченню. 28 грудня 1989 р. театру було присвоєно ім’я Г.С. Черешньова.

У 1967 р. в Макарові було відкрито Будинок щастя, де працівники РАЦСу проводили одруження, реєстрували новонароджених, вручали паспорти 16-річним.

Відразу після визволення Макарова розпочав свою роботу районний будинок культури. Однією із найяскравіших сторінок в історії Макарова є відкриття у жовтні 1985 р нової будівлі Макарівського районного Будинку культури. За спогадами очевидців, цього моменту чекала вся громада селища і району, адже старе приміщення РБК було дуже давнім і з часом стало затісним для роботи спеціалістів та розміщення глядачів і  непридатним для експлуатації, а будівництво нового ніяк не розпочиналося: на місці, відведеному для новобудови, був лише фундамент. У зв’язку з цим три роки всі районні заходи проходили в різних закладах культури.

Хто знає скільки б це тривало, та турботою про будівництво пройнялися тодішні очільники району В.Т Лісовенко та В.О. Кострома, голова місцевого колгоспу «Комуніст» М.Г. Лавриненко. Тільки завдяки їх старанням справа зрушилася з «мертвої точки».

Інтенсивно розпочалися роботи, що проводила будівельна організація «Міжколгоспбуд» під керівництвом начальника В.Я. Очеретюка та головного інженера М.М. Іващенка. Сумлінно й з ентузіазмом працювали на зведенні новобудови дві бригади з бригадирами М.М. Кириленком та С.М. Титаренком. Вагомий внесок для прискорення введення в дію будови зробили також теслярі з бригади О.Й. Сичевського, малярі, яких очолювала С.М. Ніщенко, газоелектрозварювальники Л.П.  Коваленко та М.В. Матата, активно працювала начальник деревообробного цеху М.Р. Тимошенко. З раннього ранку до пізнього вечора кипіла робота під пильним оком голови районного виконавчого комітету І.П. Кожухівського. До зведення районного Будинку культури долучилися і тодішні працівники Будинку культури, і активна молодь, і учасники художньої  самодіяльності, і школярі-старшокласники. Вони допомагали у підсобних роботах на завершальній стадії. Так, за рекордно короткі строки в центрі селища була зведена  справжня окраса Макарова. Наступним етапом стало матеріально-технічне оснащення головного закладу культури. За цю роботу активно взялася М.М. Пушкарьова – на той час завідуюча районним відділом культури. Нові меблі, килими, музичні інструменти, внутрішнє оздоблення… Придбання всього цього лягло на її плечі. Марія Миколаївна навіть їздила у Москву, щоб дістати необхідні речі.

Урочисте відкриття Макарівського районного Будинку культури відбулося 6 жовтня 1985 р. Будинок культури очолювали наступні директори: В.Г. Даць, Н.Б. Бабенко, П.І. Манько, Л.В. Міщенко, Л.О. Логовінська, В.Ф. Шинтарьова.

1 березня 1944 р. відновила свою роботу районна газета під новою назвою «Стаханівець». Головним редактором став Г. Забзалюк. 30 вересня 1948 р. читачі отримали примірник районної газети під назвою «Сталінський заклик». Це ім’я друкований орган Макарівського райкому партії носив до 29 грудня 1957 р. А з січня 1958 р. газета видається тричі на тиждень на чотирьох сторінках під назвою «Ленінська зоря». 30 червня 1992 р. вийшов у світ останній номер «Ленінської зорі». Головними редакторами газети у цей час були: з 1944 р. – Г. Забзалюк; до січня 1967 р.  В.П. Грегуль; січень – квітень 1967 р. – Ф. Дригайло (т.в.о.); 27.04.1967 р. – жовтень 1983 р. – В.Я. Вірченко; листопад 1983 р. – 18.12.1990 р. – Л.Г. Мех; 20.12.1990 р. – 19.02.2004 р. – І.В. Карун.

Минали роки від закінчення Другої світової війни, загоювалися у мешканців Макарова рани. Проте вони ніколи не забували про своїх земляків, які віддали життя за мир в Україні. 22 жовтня 1967 р. в центрі Макарова було споруджено обеліск з граніту, на якому викарбовано імена односельців, які полягли на полях Другої світової війни. 7 листопада 1967 р. на території колишнього замку відкрився новий районний музей. 20 липня 1989 р. його буде перетворено Макарівський районний історико-краєзнавчий музейний комплекс. 2 жовтня 1970 р. в Макарові було споруджено з граніту меморіальну композицію в пам’ять про молодь, яка загинула в боях Другої світової війни.

Проте відкриваючи одні історичні пам’ятники представник радянської влади закривали інші. Так 24 грудня 1959 р. на засіданні виконкому Макарівської районної ради депутатів трудящих було прийнято рішення про закриття єврейського кладовища з 1 січня 1960 р., а натомість «… посадити громадський сад, парк». Так було зроблено. Але згодом цей парк ліквідували і на його місці виділили ділянки під забудову. Тепер там вул. Медична (колишня Комінтерну). А 19 квітня 1968 р. було знято з реєстрації Свято-Ільїнську православну церкву.

Крім двох світових війн ХХ ст. увійшло в історію ще великою кількістю локальних воєн та збройних конфліктів з мільйонами загиблих. Ці катаклізми не оминули і Макарів. Мешканці селища виконували інтернаціональний обов’язок у різноманітних куточках світу. Нині важко назвати кількість воїнів-інтернаціоналістів з Макарова, оскільки всі ці події у радянські часи були засекреченими.

Сьогодні нам відомо лише, що 28 осіб були учасниками радянсько-афганській війни, яка тривала у 1979 – 1989 рр. Загинувших у Афганістані з Макарова не було.

Не залишилися мешканці Макарова осторонь коли у 26 квітня 1986 р. сталася Чорнобильська трагедія. Тисячі чоловіків поїхали ліквідовувати аварію на ЧАЕС, а водночас Макарів приймав і облаштовував численних переселенців з 30-ти км зони. Основний тягар ліг на плечі Макарівського районного агропромислового об’єднання. У об’єднані 2 – 4, 9 і 10 травня були встановлені робочими днями для всіх спеціалістів райагропрому, організоване цілодобове чергування в диспетчерській райвиконкому із числа працівників райагропрому, а також встановлено чергування автомашин. 4 травня 1986 р. наказом №25 голови Макарівського районного агропромислового об’єднання «Про організацію евакуації та приймання худоби із Чорнобильського району» було створено комісію в складі М.В. Луценка – голови РАПО, М.С. Тарасюка – заступника голови РАПО, Г.І. Андрійченка – начальника відділу тваринництва, В.Г. Гришка – заступника голови РАПО, яких зобов’язали виїхати 4 травня 1986 р. в господарства Чорнобильського району для надання практичної допомоги в організації евакуації худоби, збереженні її при транспортуванні; поклали на комісію прийняття, обробку, дозиметричну перевірку, розміщення, організацію догляду і утримання худоби. 15 травня 1986 р. учні 1 – 8 класу Макарівської середньої школи були відправлені на оздоровлення в піонерські табори «Аист», «Зорька», «Юбилейный» Одеської обл. 19 травня 1986 р. Макарів відвідали перший секретар ЦК Компартії України В.В. Щербицький та Голова Ради Міністрів УРСР О.П. Ляшко, які побували в колгоспі ім. Леніна, ознайомилися з роботою Макарівської районної поліклініки, санепідемстанції, медичних і дозиметричних пунктів на шляхах району. 22 травня 1986 р. на засіданні виконавчого комітету Макарівської селищної Ради народних депутатів заслухали виступи М.А. Вінничука – директора Чорнобильського сирзаводу: «В Макарів прибуло 142 чоловік (58 сімей). Практично всі розквартировані, влаштовані на роботу 51 чоловік. Працівники молокозаводу і дирекція приділяють дуже багато уваги евакуйованому населенню»; Є.Б. Дубровського – директора філії Чорнобильського заводу «Генератор»: «Штаб ЦО філії Раменського ПБЗ і штаб «Генератора» працювали в тісному співробітництві. Прибуло 339 чоловік, це 160 сімей. В даний час є 290 чоловік, решта на оздоровленні, … працює 136. Всі працівники розквартировані»; Є.Ф. Бобрицького – директора Чорнобильського медичного училища: «Із 261 учня прибуло на заняття 246. Із 17 викладачів – 12. Всі учні та працівники училища розквартировані, харчування організовано безплатно. В даний час проходять заняття»; С.К. Дубася – голови колгоспу «Комуніст»: «В колгосп «Комуніст» прибуло 44 чоловіки, з них 22 працездатні. Всі працездатні трудовлаштовані, всіх розквартирували». 7 червня 1986 р. в Макарові було проведено випуск для студентів Чорнобильського медичного училища. 20 червня 1986 р. виконком Макарівської районної Ради народних депутатів надав дозвіл ПМК-23 скласти проект, проводити проектно-розвідувальні роботи та будівництво 50-квартирного і 100 одноквартирних житлових будинків в Макарові для населення, яке переселяється із зони Чорнобильської АЕС і працює в             ПМК-23. 14 серпня 1986 р. виконком Макарівської районної Ради народних депутатів надав дозвіл Макарівському агропромисловому об’єднанню проводити спорудження житлових селищ зі всім благоустроєм, комплексів об’єктів соціально-культурного та побутового призначення для населення, яке переселяється із зони аварії на Чорнобильській АЕС. У вересні 1986 р. в Макарові з’явилася нова вулиця – Донецька, на якій побудовано 20 нових житлових будинків для працівників Прип’ятського міського та Чорнобильського районного відділів внутрішніх справ. 18 вересня 1986 р. виконком Макарівської районної Ради народних депутатів прийняв в експлуатацію в Макарові: 20 одноквартирних житлових будинків, будівництво яких проводилося управлінням внутрішніх справ Донецького облвиконкому; 1 одноквартирний житловий будинок, будівництво якого проводилось управлінням побутового обслуговування в м. Миколаїв; 1 двоквартирний житловий будинок, будівництво якого проводилось РБУ «Облпобутрембудтресту» м. Запоріжжя; 20 житлових будинків, будівництво яких проводилося управлінням УВС Харківського облвиконкому. 22 грудня 1986 р. виконком Макарівської районної Ради народних депутатів прийняв в експлуатацію в Макарові: 15 житлових будинків, будівництво яких проводилося Житомирським облуправлінням лісового господарства і лісозаготівель; 35 житлових будинків, будівництво яких проводилося Київським облрембудтрестом на замовлення Київського облкомунуправління.

1 листопада 1986 р. після евакуації Новошепелицького лісгоспзагу з 30-ти кілометрової зони відчуження після аварії на ЧАЕС, його було реорганізовано в Макарівський лісгоспзаг. До складу підприємства 6 лісництв: Забуянське, Макарівське, Небелицьке, Бишівське, Ніжиловицьке, Комарівське, 2 цеха по переробці деревини та нижній склад. Панівною породою на території лісгоспу являється сосна звичайна, яка є характерною для українського Полісся, а також твердолистяні й м’яколистяні насадження. Район розташування лісгоспу характеризується добре розвинутою сіткою шляхів транспорту загального користування. Основними транспортними магістралями в районі розташування лісгоспу являються шосейні дороги. Основними напрямками ведення лісового господарства на підприємстві являються: вирощування лісу, заготівля та переробка деревини для потреб народного господарства, створення оптимальних ландшафтів та умов для відпочинку населення.

З проголошенням 24 серпня 1991 р. незалежності України в історії Макарова була розпочата нова сторінка історії.